ЦИФРОВАЯ БИБЛИОТЕКА УКРАИНЫ | ELIB.ORG.UA


(мы переехали!) Ukrainian flag (little) ELIBRARY.COM.UA - Украинская библиотека №1

ПРОБЛЕМИ ПIДГОТОВКИ НАУКОВОЇ БIОГРАФIЇ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

АвторДАТА ПУБЛИКАЦИИ: 24 августа 2014
АвторОПУБЛИКОВАЛ: Администратор
АвторРУБРИКА:




У статтi розглядаються актуальнi проблеми наукової бiографiї М.С.Грушевського, охарактеризовано сучасний стан висвiтлення його життєвого шляху окреслено фактологiчнi лакуни, якi необхiдно заповнити дослiдникам для творен ня фундаментальної наукової бiографiї видатного iсторика й державного дiяча.

Понад сiмдесят рокiв тому в Кисловодськiй мiськiй лiкарнi вiдiйшов у вiчнiсть Михайло Сергiйович Грушевський - видатний учений, державний i громадсько-полiтичний дiяч. Постать лiдера українського вiдродження XX ст. по праву заслуговує на пiдготовку фундаментальної бiографiї.

Сьогоднi iз жалем доводиться констатувати, що українська iсторiографiя загалом i молода вiтчизняна бiографiстика, зокрема, ще далекi вiд втiлення в життя цього, поза сумнiвом, масштабного i складного проекту.

Причини такого стану загальновiдомi. Перша - полiтичний остракiзм, якому пiддавалося в СРСР iм'я Грушевського як "голови контрреволюцiйної Центральної Ради", "українського буржуазного нацiоналiста", "фальсифiкатора iсторiї". Тривале iдеологiчне табу унеможливлювало навiть думку про створення бiографiї вченого.

Друга - неспроможнiсть дослiдникiв з української дiаспори (навiть при палкому бажаннi) створити такий панорамний життєпис через брак фактичного документального матерiалу. А подекуди й через неоднозначне ставлення до самої постатi Грушевського, насамперед у сенсi полiтичному. Третя причина корениться власне у проблемах сучасного групiевськознавства, яке позбавляється публiцистичних, популяризаторських рис i, залишаючись мiждисциплiнарною галуззю знань, концентрується переважно у сферi iсторичних дослiджень. Саме ця обставина дозволяє хоч i поволi, але долати старi та новi мiфи про Грушевського, заповнювати iнформацiйнi лакуни, робити об'єктивнi науковi оцiнки його життя i дiяльностi.

Дана стаття ставить два взаємопов'язаних завдання: подати на макрорiвнi уявлення про ступiнь висвiтленостi життєвого шляху Михайла Грушевського та показати невирiшенi проблеми створення його бiографiї.

Необхiднiсть пiдготовки ґрунтовної бiографiї Грушевського була задекларована вже на початку 1990-х pp. Археографiчною комiсiєю АН України, а потiм ввiйшла до завдань новоутвореного Iнституту української археографiї та джерелознавства, який згодом дiстав iм'я Грушевського. В анонсованому 2002 р. планi видання Повного зiбрання творiв М.Грушевського у 50-ти томах передбачено кiлька книг бiографiчного характеру: т. 44. Бiографiчний довiдник та генеалогiя родини Грушевських; т. 49. Бiографiчна хронiка життя i дiяльностi М.Грушевського; т. 50. Михайло Грушевський. Енциклопедичний словник1 .

Поряд з усвiдомленням актуальностi пiдготовки бiографiї М.Грушевського як завдання наукового, полiтичного i морального вимiрiв, прийшло й розумiння того, що швидко здiйснити цей задум не вдасться. Стало очевидним, що для створення повномасштабного бiографiчного полотна Грушевського потрiбно виконати кiлька неодмiнних умов: повернути його творчу спадщину, зробити її надбанням

Пирiг Руслан Якович - д-р iст. наук, професор, головний наук, спiвроб. Iнституту iсторiї України НАНУ.

стр. 178

не тiльки обмеженого кола фахiвцiв, а й широкого загалу; здiйснити виявлення й оприлюднення архiвних документiв щодо життєвого шляху Михайла Грушевського (зокрема гiгантського масиву епiстолярiю, залишеного ученим i його кореспондентами); перевидати прижиттєвi випуски автобiографiї, а також опублiкувати спомини, щоденники; дослiдити всi вiдтинки життя i дiяльностi Грушевського, функцiонування львiвської й київської наукових шкiл iсторикiв; вiдтворити об'єктивну картину взаємин Грушевського iз провiдними постатями українства, якi нерiдко мали вельми напружений i складний характер; здiйснити розлогi дослiдження родоводу Грушевських, намалювати фамiльне древо. I нарештi, скласти повноцiнну бiобiблiографiю. Безперечно, сучаснi українськi вченi не розпочинали свою працю на нивi грушевськознавства з "чистого аркуша". Ще iз середини 1960-х pp. життя i творчу спадщину М.Грушевського системно починає вивчати один iз провiдних iсторикiв української дiаспори Любомир Винар. Вiн дослiдив рiзнi етапи життєвого шляху видатного iсторика, опублiкував його концептуальнi статтi, органiзував видання епiстолярної спадщини, споминiв сучасникiв. Л.Винару належать найповнiшi на той час бiблiографiї праць М.Грушевського. А очолюваний ним єдиний на Заходi україномовний профiльний журнал "Український iсторик" став авторитетним часописом грушевськознавства2 .

Пiсля здобуття Україною незалежностi працi Л.Винара та iнших учених стали iсторiографiчним надбанням вiтчизняних науковцiв, склали первiсну базу знань iз грушевськознавства, дали суттєвий поштовх вивченню життя та дiяльностi М.Грушевського. Злиття зусиль двох дослiдницьких гiлок дозволило сформувати нову генерацiю грушевськознавцiв, чиї тематичнi напрацювання мають створити пiдґрунтя наукової бiографiї М.Грушевського як синтетичної мiждисциплiнарної працi.

Здобутки сучасного вiтчизняного грушевськознавства дають певнi оптимiстичнi пiдстави для конструювання саме такої бiографiї. Михайло Грушевський повернувся до свого народу. Вiн сприймається українським суспiльством насамперед як видатний учений i громадсько-полiтичний дiяч. В Українi виданi його основнi науковi, публiцистичнi, лiтературнi працi. Це, як правило, репринтне вiдтворення. Вийшли його спомини, щоденники. Життю i творчостi М. Грушевського присвячена величезна лiтература. Бiобiблiографiя його творiв та праць про нього станом на 2001 р. складала понад 6 тис. позицiй3 . I назвати її повною аж нiяк не можна.

Якби 68 рокiв земного життя М. Грушевського зобразити у виглядi стрiчки, на якiй густина фарби буде адекватною оприлюдненiй про нього iнформацiї, то отримаємо доволi строкату картину. Найбiльш насиченими виявляються львiвське двадцятирiччя (1894-1914 pp.) та київськi сiм рокiв (1924-1931 pp.), дещо блiдiшими постають тифлiськi гiмназичнi, київськi унiверситетськi роки (1884-1994 pp.), емiгрантське п'ятирiччя (1919-1924 pp.). Майже незафарбованими залишаться симбiрсько-казанське заслання (1915-1916 pp.) та московське вигнання (1931-1934 pp.).

Проте i в бiльш-менш висвiтлених сторiнках бiографiї М.Грушевського є багато перiодiв, подiй, епiзодiв, учинкiв, якi потребують не тiльки фактологiчного висвiтлення, а й глибокого осмислення та об'єктивної оцiнки. Пiдготовка бiографiї людини iз таким складним життєвим шляхом, багатогранною дiяльнiстю, непростим характером вимагає демiфологiзацiї цiєї постатi. Створений комунiстичною пропагандою образ М. Грушевського - "контрреволюцiонера" i "буржуазного нацiоналiста", був майже автоматично дезавуйований у суспiльнiй свiдомостi вже У першi роки незалежностi України.

Це пояснюється тим, що стiйкiсть стереотипу "ворожостi" М.Грушевського Українському народовi не йде нi в яке порiвняння з аналогiчними мiфологемами про С.Петлюру, а тим паче С.Бандеру, якi так мiцно засiли у свiдомостi частини громадян України, що й нинi є суттєвими рудиментами iдеологiчної радянськостi.

стр. 179

Стрiмке руйнування мiфiв про М.Грушевського припало на добу падiння комунiстичних iдеалiв та iдолiв. I цей духовний вакуум став живильним середовищем для творення нових мiфiв про М.Грушевського. Як реакцiя на тривалу табуїзацiю iменi М.Грушевського, хлинув потiк популяризаторських праць, прикрашених нестримними дифiрамбами на його адресу: "патрiарх iнтелектуальної України", "мiра духовного генiя", "гарант усвiдомлення i здiйснення Україною й українством своєї iсторичної мiсiї, визначеної Природою й мислимої у вселенських масштабах" тощо4 . Були й мiфи, якi дiсталися нам у спадок вiд української зарубiжної iсторiографiї, наприклад, про М.Грушевського - президента УНР. Запроваджена Д.Дорошенком ще у 1930-х pp. легенда5 , напрочуд легко була сприйнята на вiру i мiцно прижилася не тiльки в публiцистицi, полiтикумi, державному iстеблiшментi, а й у науковiй лiтературi. Майже всi, хто писали на цю тему, не уникли величання М.Грушевського "президентом".

Лише у серединi 1990-х pp., коли стало зрозумiло, що документи Української Центральної Ради (УЦР) не дають пiдтвердження даного факту, цей мiф починає руйнуватися. Зокрема у виданiй до 130-рiччя вiд дня народження М.Грушевського хронiцi його життя, в передмовi та перелiку подiй 29 квiтня 1918 р. данi про обрання М.Грушевського президентом не наводяться6 . Серйозний удар цьому стереотипу був завданий i на державному рiвнi. Нi на стелi бiля зведеного в 1999 р. пам'ятника М.Грушевському, нi в промовi президента України при його вiдкриттi про "першопрезидентство" Грушевського не йшлося.

Очевидно, що з погляду формального, юридичного, а вiдтак i наукового, М.Грушевський не був президентом Української Народної Республiки. Такої посади в УНР не iснувало, не передбачалася вона й ухваленою в останнiй день функцiонування Центральної Ради Конституцiєю7 . Невiдомий жодний акт, учинений М.Грушевським як президентом УНР.

Водночас квалiфiкацiя М.Грушевського "президент Ради" була тодi досить поширеною, особливо в газетних публiкацiях. Сам Грушевський послуговувався вiзитною карткою французькою мовою "President du Parlament D'Ukraine" (президент парламенту України), а також пiзнiше пiдписувався "бувший презiдент Української Центральної Ради". Хоча в протоколах засiдань Ради вiн називався лише головою.

За доби Центральної Ради М.Грушевський був вищою посадовою особою УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнiшим лiдером українства. За досить влучним висловом М.Ковалевського, вiн виконував "верховну функцiю репрезентанта держави"8 . Можливо, саме це дало пiдстави А.Жуковському назвати М.Грушевського "першим некоронованим президентом української держави"9 . Найповнiший реєстр усiх, хто титулував його президентом, склав iсторик П.Усенко у працi "Чи був Михайло Грушевський президентом України?"10 , зробивши це з властивою йому пристраснiстю полемiста. Однак старий мiф продовжує жити. Тiльки у вереснi-жовтнi 2004 р. чимало друкованих i електронних ЗМI знову розтиражували "президентство" М.Грушевського11 .

На жаль, творяться й новi стереотипи. Один iз них полягає в намаганнi зобразити М.Грушевського в царинi державного будiвництва бiльшим i переконанi-шим самостiйником, нiж вiн був насправдi. Як головний аргумент наводиться прийняття IV Унiверсалу УЦР i публiцистика М.Грушевського початку 1918 р. Задекларованi ним вiдмови вiд "песького обов'язку перед Москвою", "кiнець Московської орiєнтацiї", зовсiм не означали його повного вiдходу вiд iдей федералiзму12 . Розвиток мiжнародної ситуацiї, фактична вiйна з боку бiльшовицької Росiї, тобто невдача сподiвань скласти на базi колишньої Росiйської iмперiї федеративний союз демократичних республiк, спонукали Центральну Раду вiдкласти, за словами М.Грушевського, "федерованнє до того часу, коли буде ясно, коли i з ким федеруватись, зараз твердо стати на прiнцiпi повної самостiйностi Української

стр. 180

республiки"13 . Д.Дорошенко вже пiзнiше також оцiнював проголошення незале: ностi УНР як неминучу полiтичну комбiнацiю, як вимушений обставинами акт14 .

Сукупний аналiз полiтичної i публiцистичної дiяльностi в емiграцiї 1919-1924 р пiдтверджує, що М.Грушевський залишався переконаним соцiалiстом європейськ го ґатунку та федералiстом. На наш погляд, саме ця iдейна, свiтоглядна платформ неухильно пiдштовхувала його до компромiсу з комунiстичною владою.

Усталена в українськiй зарубiжнiй, радянськiй i сучаснiй iсторiографiї думка, що серед спонукальних мотивiв повернення М.Грушевського в УСРР головними були потреба наукової працi та матерiальнi труднощi є не зовсiм точною15 . Нас правдi ж саме iдейно-полiтичнi погляди М.Грушевського, якi ситуативно накла лися на оманливi перспективи розвитку щойно утвореного нiбито на засадах федералiзму СРСР, початок українiзацiї та непiвської лiбералiзацiї, i стали визначальним фактором реемiграцiї вченого. Слiд наголосити, що саме полiтичний сегмент бiографiї М.Грушевського є недостатньо дослiдженим i дискусiйним. Оцiнка дiяльностi вченого як полiтика має надто широкий дiапазон. Вiд явно апологетичних на кшталт "великий полiтик", "глибокореалiстичний талант великого полiтика"16 до вбивчих звинувачень у спричиненнi моральної та фiзичної лiквiдацiї української аристократiї й найбiльшої трагедiї України17 .

Як правило, iстину шукають десь посерединi мiж цими полярно протилежними квалiфiкацiями. Однак щодо М.Грушевського-полiтика, то й серед вiдгукiв його сучасникiв, i в новiтнiй iсторiографiї переважають несхвальнi оцiнки. Дiйсно, у львiвський перiод М.Грушевський змiнив кiлька галицьких партiй i, за словами О.Лотоцького, "у ролi активного полiтика вiн не мiг нiде довго витримати" й опинився "на становищi незалежного полiтичного обсервера"18 . До аналогiчної оцiнки схилявся й М.Порш19 .

Проте нiхто не може заперечити, що М.Грушевський був визнаним iдейним лiдером українського нацiонального руху. Доба революцiї, головування в Центральнiй Радi зробили його практичним полiтиком, стали для М.Грушевського трiумфом i поразкою. Саме останнє визначально вплинуло на оцiнку його як полiтика. Падiння Центральної Ради пов'язувалося насамперед з iменем її голови та партiєю українських есерiв. Це дало змогу деяким українським соцiалiстичним партiям дистанцiюватися вiд вiдповiдальностi за невдачi, а полiтичним силам, що здiйснили державний переворот, обґрунтовувати його нагальну необхiднiсть згубною полiтикою УЦР.

Загалом сучаснi дослiдники полiтичну бiографiю М.Грушевського завершують падiнням Центральної Ради. Це загалом обґрунтовано. Однак слiд пiдкреслити, що в кiнцi 1918 р. вiн зробив спробу повернутись у велику полiтику. Ненавидячи гетьманський режим, М.Грушевський i до Директорiї ставився не зовсiм приязно. На його думку, це був тимчасовий орган керування повстанням, до якого правлiння державою переходило без належної конституцiйної бази. Український Нацiональний Союз М.Грушевський характеризував як "органiзацiю доволi припадкову, судсидiярного характеру". А згодом протигетьманське повстання квалiфiкував як "саме темне мiсце в українськiй революцiї"20 . Полiтичнi виступи 'а статтi кiнця 1918-початку 1919 pp. переконують, що М.Грушевський не спромiгся критично оцiнити полiтику Центральної Ради. Виступаючи 24 грудня 1918 р. а з "їздi селянських спiлок, вiн висловив упевненiсть, що полiтика УЦР була вiрою, а селяни пiдтримують закон про соцiалiзацiю землi21 .

Розгорнутою полiтичною платформою М.Грушевського стала стаття "По кодi", датована 18 грудня, тобто написана одразу пiсля падiння Гетьманату. Вiн юпонує власну конструкцiю державної влади в новiй УНР. Схематично вона зво-[лася до наступного: Директорiя визнає свою надзвичайну мiсiю завершеною i редає владу Центральнiй Радi, яка органiзує уряд, визначає термiн скликання

стр. 181

Установчих зборiв, а потiм делегує їм свої законодавчi функцiї22 . Гiпотетично це був план повернення М.Грушевського до влади, який засвiдчив вiдсутнiсть тверезого полiтичного аналiзу ситуацiї.

У сучаснiй українськiй iсторiографiї набула поширення думка про те, що М.Грушевський був поганим (недобрим, невеликим, слабким) полiтиком, послiдовним адептом якої виступає Я.Дашкевич23 . Вибудовується антагонiстична конструкцiя: "добрий iсторик - поганий полiтик". Така теза має пiдстави для iснування, хоч i не нова. На це слушно звернув увагу П.Усенко, навiвши контраверсiйнi оцiнки М.Грушевського-iсторика й полiтика С.Єфремовим (1924 р.) та I.Кузич-Березовським (1970 р.)24 . Поляризуючи поняття "добрий iсторик - поганий полiтик", Я.Дашкевич вважає, що тi науковцi (зокрема, В.Верстюк), якi стверджують про органiчну спорiдненiсть творчого доробку i полiтичної дiяльностi М.Грушевського дискредитують його як iсторика25 .

Щоб не допустити екстраполяцiї "поганого полiтика" на аксiоматично "доброго iсторика" автор висуває, на наш погляд, не зовсiм переконливу тезу про те, що наукова творчiсть i полiтична дiяльнiсть - "два рiзнi русла бiографiї"26 . Дiйсно їх можна спробувати виокремити i писати автономнi бiографiї Грушевського-вченого i Грушевського-полiтика. Однак ми неодмiнно зiткнемося зi взаємодифузiєю творчого i полiтичного. При цьому науковi знання, iсторична свiдомiсть виступатимуть iдеогенною субстанцiєю, пiдґрунтям полiтичних поглядiв, iнспiрацiєю походу Грушевського у велику полiтику. Доречно нагадати думку з цього приводу М.Грушевського: "Я сам прийшов до полiтики через iсторiю, i сей шлях вважаю нормальним - тiльки вiн мусить бути проведений вiдповiдно широко"27 .

Вважаємо також за доцiльне зупинитися на змiстi дефiнiцiї "полiтик" стосовно М.Грушевського. У Я.Дашкевича негативна оцiнка полiтика надто унiверсалiзована. Адже полiтична дiяльнiсть М.Грушевського мала багатокомпонентний характер: громадсько-полiтична, публiцистично-полiтична i, нарештi, практично-полiтична. На наш погляд, негативна оцiнка М.Грушевського як полiтика найбiльшi пiдстави має для розгляду саме останнього компонента.

Дiйсно полiтична кар'єра голови УЦР М.Грушевського виявилася невдалою. Чи можемо ми це ставити сьогоднi йому на карб? Якщо так, то тодi треба вiдповiсти на питання: хто iз великих дiячiв доби української революцiї був добрим полiтиком? Винниченко, Скоропадський, Петлюра? Та й чи можуть бути добрi полiтики серед лiдерiв революцiї, яка потерпiла поразку, серед полiтичних дiячiв, котрi допустили втрату державностi?

Цiлковиту рацiю має В.Масненко, який вважає пiдхiд до оцiнки М.Грушевського - "добрий iсторик - поганий полiтик" - дещо спрощеним. Вiн наголошує: "Напевне, Україна тодi не мала кращого полiтика такого масштабу, як М.Грушевський. I не його вина, що його наукова iсторична праця видалась бiльш продуктивною, нiж суто громадсько-полiтична"28 .

Чи не краще було б прислухатися до мудрої поради I.Лисяка-Рудницького: "Нема сорому в тому, щоб бути переможеним в боротьбi за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступнi поколiння, продовжники цiєї самої боротьби на новому iсторичному етапi"29 .

Бiографiя М.Грушевського не буде повною, коли з її сторiнок не постане людина з усiма сильними i слабкими, позитивними i негативними рисами. Тут на його бiографiв чатують принаймнi двi суттєвi небезпеки. Перша - не впасти в iдеалiзацiю "свого" героя, гiперболiзуючи плюси i обходячи мiнуси. Друга - покластися в оцiнцi людських рис на його сучасникiв. За цих умов ми попадемо в тенета свого i чужого суб'єктивiзму.

До того ж колеги М.Грушевського висловлювали досить рiзноманiтнi оцiнки: вiд сповнених зневаги до високого пiєтизму. Наприклад, В.Винниченко з при-

стр. 182

воду повернення вченого в УСРР писав у кiнцi 1923 p.: "Спочатку торгувався, скiльки йому дадуть у Празi (3250 чес. крон). Очевидно, непочекiсти дали бiльше. Гидко. Огидний старий iнтриган"30 . А вже пiзнiше висловлював дiаметрально протилежнi думки: "Михайло Гру шевський i його близькi товаришi ... їхали на великий самокритичний подвиг, на важку боротьбу за здобутки нашої революцiї"31 .

С.Єфремов звинувачував М.Грушевського в азiатському полiтиканствi, авантюрництвi, нечесностi32 . Безперечно, сприймати такi квалiфiкацiї поза контекстом вiдносин мiж обома вченими не слiд. Або великий землевласник I.Леонтович називав М.Грушевського "мерзавцем" i заявляв про бажання вискубти йому бороду. А як ще мiг помiщик поставитися до iнiцiатора закону про соцiалiзацiю землi. Молодий i запальний Л.Чикаленко у квiтнi 1918 р. не без iронiї говорив, що Гру-шевського слiд повiсити на Центральнiй Радi замiсть українського герба33 .

Та, мабуть, найповнiшу гаму несхвальних епiтетiв щодо М.Грушевського витворили його колеги по Науковому товариству iм. Шевченка. Так, у червнi 1913 р. перед загальними зборами товариства був поширений матерiал про справи у НТШ. У ньому наголошувалося, що чим бiльше Галичина осипала Грушевського почестями, тим гострiше "почала вiдчуватися його вражливiсть, дивна амбiцiя з прикметами безмежности, нахил до авторитаризму". Не шкодують автори чорної фарби й при характеристицi адмiнiстративних рис голови НТШ: "розтратнiсть, самоволя, неяснiсть, деморалiзацiя, корупцiя i непотизм". Iшлося й про "терор та брутальну пiмсту" щодо неугодних34 .

Однак сприймати на вiру всi цi оцiнки анонiмного Комiтету громадського добра, як i бiльш раннi - також анонiмнi за формою "Гльоси" С.Томашiвського35 можна лише у контекстi полiтичного життя передвоєнної Галичини, глибокого проникнення в атмосферу тогочасного академiчного життя Львова, полiтичної дiяльностi й особистих рис характеру вченого.

Слiд зазначити, що й М.Грушевський не завжди у полемiчному запалi був толерантний щодо своїх опонентiв. Так, стосовно деяких галицьких полiтикiв вiн вживав вирази : "моральнi калiки", "безпринциповi, безхребетнi фiлiстери" тощо. Не скупився вiн i на гнiвнi фiлiппiки на адресу гетьмана П.Скоропадського (правда, вже пiсля падiння останнього): "нiмецька креатура в ролi невiдповiдального правителя", "просте знаряддя в руках возсоєдiнiтелiв Росiї" i т.д.36 .

Цiкаву думку щодо оцiнки негативних рис видатних особистостей висловив Є.Чикаленко. Говорячи про Б.Грiнченка i М.Грушевського, вiн наголошував: "Може якраз їхнi хиби, оте надмiрне тщеславiє, славолюбiв, упертiсть i були тим iмпульсом, що примушували їх робить, i в результатi вони зробили колосальну роботу в порiвняннi з роботою, зробленою скромними, м'якими, безкорисними дiячами нашими"37 .

Безперечне одне - М.Грушевський мав непростий характер. Це визнають не тiльки його опоненти, сучасники, а й нинiшнi дослiдники. Вiдомий бiограф М.Грушевського Л.Винар пише: "Характер у М.Грушевського був складний. Це учений, який не терпiв заперечень, хоча розумiв доцiльнiсть дискусiї i нiколи її не уникав. Просто вiн бачив куди далi iнших i вважав, що його слова (поради, накази, настанови) мають незаперечний характер. Вiн знав, що таке колегiальнiсть, але дуже не любив цього слова i поняття"38 .

Надзвичайно складною i малодослiдженою є сфера духовного свiту М.Грушевського. Бiльше того, залишається невизначеним: чи наукова бiографiя має включати до предмета свого розгляду цi проблеми? Один iз фундаторiв сучасної української бiографiстики В.Чишко вважав, що "iсторик нiколи не ризикує аналiзувати в науковому творi особливостi внутрiшнього свiту та специфiчнi особливостi психiки особистостi"39 . Беззастережно погодитися з цiєю тезою, як i зовсiм вiдкинути її, не можна. Адже ведуться працi в галузi психоiсторiї, вивчаються

стр. 183

психологiчнi аспекти мотивацiї наукової творчостi дослiдникiв минулого. На наш погляд, iсторик (звичайно, якщо вiн не є фахiвцем у вiдповiднiй галузi клiнiчної медицини) не може претендувати на квалiфiкований розгляд психiчного стану особи, а тим паче ставити ретроспективний медичний дiагноз.

Проте днiпропетровський iсторик В.Ващенко у монографiї "Неврастенiя: непрочитанi iсторiї (деконструкцiя одного надпису - сеанс прочитання автомонографiї М.Грушевського)"40 зробив спробу вiдповiсти на запитання: "Чи хворiв перший президент У HP на "неврастенiю"? Вiдправною точкою наукового пошуку автор обирає визнання, зроблене М.Грушевським в автобiографiї 1906 р. - "загостреннє неврастенiї в pp. 1903-04"41 . Треба вiддати належне В.Ващенку, який прискiпливо проштудiював майже всю "автомонографiю М.Грушевського", тобто його щоденники, автобiографiї, спомини, на предмет фiксацiї його фiзичного i психiчного стану ("перевтома", "упадок здоровля", "хорий", "знесилений", "сильнi психiчнi потрясiння", "невроз" тощо). Слiд вiдзначити й опрацювання, поза сумнiвом, надзвичайно складного для iсторика масиву спецiальної лiтератури, включаючи й новiтнi працi з дiагностики шизофренiї, неврозiв тощо42 .

Автор цiлком усвiдомлює, що традицiйнi методи верифiкацiї дiагнозу хвороби М.Грушевського "тут виявляються безсилими". Дiйсно, вже давно немає "об'єкта", "тiла" Грушевського. Та й неврастенiя належить до тих психогенних хвороб, якi й сьогоднi не можуть бути розпiзнанi за змiнами "анатомiчного субстрату". А на початку XX ст. навiть акад. В.Бехтерев визнавав, що "даже вопрос о том, что понимать над названием "неврастения" до сих пор служит предметом разноречивых мнений среди врачей"43 .

За таких умов В.Ващенко вважає найбiльш прийнятним застосувати до пiдтвердження чи спростування "неврастенiї" М.Грушевського методи семiотики. У матерiалах М.Грушевського вiн вiднаходить пiдтвердження спадкової неврастенiї, остiльки дiд Захарiй "терпiв на болi голови i приливи кровi". Священицькi коренi у родоводi Грушевських дають йому "пiдстави" розглядати у контекстi неврастенiї проблеми виродження як "затруєння кровi" i т.д.44 .

Вiддавши належне пошуку автором етiологiї психоаномалiй у М.Грушевського, спробуємо вiдповiсти на iнше запитання: з якою метою, для чого це робиться? Адже декларацiя автора: "Центральним завданням нашого дослiдження є спроба з'ясувати сенс присутностi надпису "неврастенiя" в текстах автобiографiй М.Грушевського з погляду великої вiрогiдностi його (надпису) вiдсутностi" не стiльки прояснює, а заплутує справжню мету працi45 .

На наш погляд, одне з її завдань полягає у винайденнi додаткової аргументацiї для вiдповiдi на сакраментальне запитання: хто винен у поразцi української нацiонально-демократичної революцiї початку XX ст.? Саме у вступi автор ставить симптоматичне запитання, пов'язане з "неврастенiєю" М.Грушевського: "1. Якi наслiдки для української незалежностi мiг мати цей особистiсний фактор психiчного захворювання провiдного українського полiтика поч. XX ст. i яка його питома вага в сукупностi iнших"?46 .

В.Ващенко не випадково запитання квалiфiкував як "висновок-запитання". Адже воно риторичне. Iсторiя не має умовного способу. Вона вiдбулася такою й iншою не буде. Українська революцiя 1917-1921 pp. потерпiла поразку. Серед творцiв її здобуткiв i втрат - М.Грушевський. I його "хвороба" чи її вiдсутнiсть вже нiчого не можуть додати до реноме цього полiтика чи вiдняти вiд авторитету вченого. Згадана монографiя переконує лише в одному: iсториковi не варто братися за визначення клiнiчного дiагнозу покiйних. Навiть, коли вiн переконаний У власному блискучому володiннi методиками психоаналiзу З.Фройда та семiотико-психiатричної експертизи47 . Безперечно, невдала спроба В.Ващенка в галузi "психо-бiоiсторiографiї" (саме так вiн визначив предметну галузь), зовсiм не означає

стр. 184

неприйнятностi для iсторико-бiографiчних дослiджень методик iнших наук, у тому числi й психологiї. Очевидно, вся справа в iнтерпретацiї фактiв та верифiкацiї отриманих результатiв.

Тепер про деякi важливi, але нез'ясованi епiзоди життя М.Грушевського. Як вiдомо, його заарештували 23 березня 1931 р. у Москвi, звинувативши в керiвництвi "Українським нацiональним центром", який квалiфiкувався ОДПУ як "всеукраїнська антирадянська нацiонально-демократична органiзацiя пiд iдейним керiвництвом Української партiї соцiалiстiв-революцiонерiв". Його перевозять до Харкова, де вiн пiд тиском слiдчих повнiстю визнав свою вину i пiдписав протоколи допитiв. Сценарiй "УНЦ" був ще грандiознiший, нiж "Спiлки визволення України".

Але раптом подiї набрали несподiваного i незрозумiлого характеру. М.Грушевського везуть знову в Москву i звiльняють з-пiд арешту, взявши обiцянку написати звернення до українських дiячiв в емiграцiї. Через десять днiв М.Грушевський листiв не пiдготував i бiльше того - вiдмовився вiд попереднiх свiдчень. Йому дозволили проживати в Москвi48 .

Так майстерно сфабрикована чекiстами справа фактично розвалилася, хоча 50 осiб i були через рiк засудженi, але показового процесу вже не вийшло. Постає питання: яка могутня сила втрутилася у цю справу, вилучила з неї головного фiгуранта, звела нанiвець майже дворiчну роботу ДПУ?

Цiлком аксiоматичним є те, що згаданий поворот у справi М.Грушевського не мiг статися без згоди Й.Сталiна. Нiхто iнший iз вищого партiйно-радянського керiвництва таку вiдповiдальнiсть на себе не взяв би. Можна лише припустити, що хтось iз них клопотався за Грушевського. Цьому є прямi чи опосередкованi пiдтвердження. Можливо, це був родич М.Грушевського по материнськiй лiнiї Г.Ломов-Оппоков - вiдомий дiяч бiльшовицької партiї, нарком юстицiї в урядi В.Ленiна, а на той час заступник голови Держплану СРСР, член ЦК ВКП(б) та ЦВК. М.Грушевський бував у нього вдома. Матерiали зовнiшнього спостереження за академiком свiдчать про його контакти iз секретарем ЦК ВКП(б) Л.Кагановичем, наркомом фiнансiв Г.Гриньком, деякими iншими московськими високопосадовцями - вихiдцями з України. М.Грушевська 1939 р., клопочучи про звiльнення засудженої доньки Катерини, у листi до Й.Сталiна писала: "Ви знали й цiнили науковi заслуги мого покiйного чоловiка"49 . Про певнi зацiкавлення Й.Сталiна справою М.Грушевського свiдчить i той факт, що телеграма про похорони академiка була направлена 29 листопада 1934 р. начальниковi особистої охорони "вождя" К.Паукеру.

Iснує ще одне припущення: перед радянським керiвництвом за М.Грушевського могли клопотатися масони. Думка не безпiдставна, але з огляду на сувору конспiративнiсть цiєї органiзацiї навряд чи коли-небудь дiстане документальне пiдтвердження.

Належнiсть М.Грушевського до масонiв не пiдлягає сумнiву, оскiльки про це досить вiдверто вiн пише у своїх споминах. Однак вони стосуються лише обставин його розриву з масонами в 1917 р.50 В iсторичнiй лiтературi зробленi першi кроки щодо висвiтлення масонської таємницi Грушевського51 .

Iмовiрно, що вiн вступив до однiєї з масонських лож ще в 1903 р. у Парижi. Росiйська вища школа соцiальних наук, куди вiн був запрошений для читання лекцiй, вiдома як закордонний осередок масонства, забороненого царем ще у 1822 р. До речi, керiвником школи був проф. М.Ковалевський - фундатор новiтнього росiйського масонства.

Один iз провiдних росiйських масонiв князь Д.Бебутов залишив спогади про утворення на початку 1909 р. у Києвi масонської ложi "Киевская заря". Цю акцiю здiйснював князь С.Урусов у помешканнi депутата Державної думи, одного iз засновникiв Українського iсторичного товариства (УIТ) кадета I.Лучицького.

стр. 185

Майстром-намiсником ложi був обраний Ф.Штейнгель - теж кадет i один iз керiвникiв УIТ, член Товариства українських поступовцiв (ТУП), депутат I Державної думи. Секретарем був обраний А.В'язлов - депутат Державної думи, член ТУП52 .

Д.Бебутов серед залучених до новоутвореної ложi М.Грушевського не називає, хоча той упродовж сiчня 1909 р. перебував у Києвi. Це пiдтверджує, що М.Грушевський до масонiв вступив ще ранiше. А те, що вiн не очолив цю київську ложу, пояснюється його постiйним мешканням у Львовi.

Про належнiсть М.Грушевського до масонських "ветеранiв" свiдчить i той факт, що саме вiн разом iз Ф.Штейнгелем та М.Василенком представляв київськi ложi на всеросiйському масонському конвентi влiтку 1912 р. у Москвi. Наявнiсть у Росiї 14-15 лож давала пiдстави для створення самостiйної органiзацiї, поряд з iншими Великими Сходами.

Учасник цього таємного зiбрання А.Гальперн пiзнiше свiдчив, що мiж росiйськими й українськими ложами розгорiлася гостра дискусiя щодо назви органiзацiї: "Переважна бiльшiсть конвенту вiдстоювала назву "Великий Схiд Росiї"; Грушевський же вимагав, щоб у назвi нi в якому разi не було слова "Росiя". Вiн займав у цьому питаннi абсолютно непримиренну позицiю, заперечуючи взагалi за Росiєю, як державною одиницею право на цiлiсне iснування; його з низкою застережень пiдтримував Василенко. Врештi-решт було ухвалено компромiсну назву "Великий Схiд народiв Росiї". Слiд зазначити, що Ф.Штейнгель у цiй дискусiї пiдтримував росiйську сторону. Не випадково вiн був обраний до верховної ради росiйської масонської органiзацiї53 .

Отже, напередоднi Першої свiтової вiйни М.Грушевський залишався одним iз провiдних дiячiв росiйського масонства. Однак початок вiйни, його арешт та заслання ослабили органiзацiйний зв'язок iз масонами. Дослiдниця масонства в Українi О.Крижановська не виключає, що й висилка вченого не до Сибiру, а в Симбiрськ, звiдки потiм - до Казанi та Москви, не обiйшлася без заступництва з боку впливових "братiв"54 .

Твердження В.Савченка, що М.Грушевський "в 1917 роцi став одним з лiдерiв українського масонства" не зовсiм вiдповiдає дiйсностi55 . Органiзацiйнi зв'язки з київськими ложами були перерванi. На масонському конвентi 1916 р. М.Грушевський не був присутнiй. I лише переїзд восени того ж року до Москви дозволив вiдновити старi та встановити новi зв'язки. Зокрема вiдбулися його зустрiчi з О.Керенським, М.Горьким, С.Мельгуновим та iн. М.Грушевський контактував iз широким колом українських дiячiв, якi перебували в Росiї: В.Винниченком, Д.Дорошенком, М.Могилянським, О.Салiковським, Л.Старицькою-Черняхiвською, С.Чикаленком.

Проте, як свiдчить сам М.Грушевський, активнi спроби знову залучити його до дiяльностi київських масонiв були зробленi лише пiсля того, "коли я виплив на такiй показнiй позицiї", тобто очолив Центральну Раду. Зокрема у червнi 1917 p., пiсля ухвали I Унiверсалу УЦР, його викликали на засiдання, яке вiдбулося на квартирi Ф.Штейнгеля, i "хотiли опам'ятати, щоб я не заривався в українськiй полiтицi"56 .

Пробували у даному питаннi тиснути на М.Грушевського й через авторитетних петроградських масонiв. Планувався навiть приїзд до Києва патрiарха росiйських масонiв князя Д.Урусова, який добре знав М.Грушевського. Врештi з цiєю мiсiєю прибула поважна делегацiя Тимчасового уряду (О.Керенський, М.Терещенко, I.Церетелi - теж масони). На початку жовтня 1917 р. на засiданнi верховної ради "Великого Сходу народiв Росiї" посланцi київських масонiв Д.Григорович-Барський та С.Чебакiн знову ставили питання про вплив на "українських сепаратистiв", якi мають намiр повнiстю вiддiлитися вiд Росiї. Сам М.Грушевський так описує кiнець своїх зв'язкiв iз масонами: "Очевидно, мене пiсля сього признали непопутчиком, бiльше не кликали i замкнулися передо мною навсiгди"57 .

стр. 186

Цi доволi вiдвертi i рiдкiснi для масонiв свiдчення вiн виклав у своїх споминах, якi нiколи при життi не публiкувалися, а вiдтак М.Грушевський формально не порушив обiтницю мовчання. Не виключено, що за роки емiгрантського життя 1919-1924 pp. вiн вiдновив контакти з колишнiми "братами", найвпливовiшi з яких теж опинилися на чужинi.

I останнiй сюжет. Обставини i причини смертi М. Гру шевського. Восени 1934 р. пiд час вiдпочинку в Кисловодську у нього на карку локалiзувався карбункул. Iз цього приводу спочатку в санаторiї, а потiм у мiськiй лiкарнi йому зробили три операцiї. Розвинувся сепсис. Переливання кровi, взятої у доньки Катерини, iнше лiкування позитивних наслiдкiв не дало. Учений помер.

В українськiй лiтературi утвердилася версiя про причетнiсть до смертi М.Грушевського всесильного НКВД, висловлена свого часу О.Степанишиною58 . В архiвi Служби безпеки України збереглася iсторiя хвороби М.Грушевського. її змiст проаналiзувала група провiдних українських фахiвцiв-медикiв (акад. О.ПIалiмов, проф. Ю.Шупик та iн.) i дiйшла висновку, що саме ця хвороба стала причиною смертi вченого59 .

Однак нi наявнiсть копiї iсторiї хвороби, нi висновок сучасних лiкарiв-експертiв суттєво не вплинули на усталену думку про "слiд НКВД" у смертi М.Грушевського. Дослiдник механiзмiв сталiнських репресiй С.Бiлокiнь висловлює припущення, що й iсторiя хвороби могла бути енкаведистською фабрикацiєю. За чинними тодi правилами, iсторiя хвороби померлого повинна 25 рокiв зберiгатися в архiвi лiкарнi, а потiм знищуватися. Однак оригiнал був вилучений, а копiя передана до НКВС УСРР. Це може пояснюватися пiднагляднiстю М.Грушевського як у Москвi, так i Кисловодську з боку органiв НКВС.

I все ж, на наш погляд, залишивши в 1931 р. М.Грушевського у московському засланнi, iзолювавши його полiтично, НКВС у кiнцi 1934 р. не мав достатнiх пiдстав вважати його реально загрозливим для радянської влади, а вiдтак вартим фiзичної лiквiдацiї.

Пiдсумовуючи викладене, слiд зробити кiлька висновкiв:

1. За останнi пiвтора десятилiття виявлено й оприлюднено величезний за обсягом i рiзноманiтний за змiстом емпiричний матерiал, який становить поважну джерельну базу бiографiчної реконструкцiї життєвого шляху М.Грушевського. Хоча визнати евристичний потенцiал вiтчизняних i зарубiжних архiвосховищ та бiблiотек вичерпаним аж нiяк не можна.

2. Сучаснi дослiдники життя та дiяльностi М.Грушевського творчо i критично сприйняли напрацювання української зарубiжної iсторiографiї з теми, якi власне й стали вiдправною платформою розвитку новiтнього грушевськознавства.

3. Українська iсторiографiчна грушевськiана постiйно поповнюється сучасними працями, якi складають тематичнi бiографiчнi фрагменти, а у своїй сукупностi - мозаїчне полотно майбутнього повного життєпису М.Грушевського.

4. Загалом емпiрична база бiографiї М.Грушевського як наукової проблеми нинi вже самодостатня для створення певних її видiв: iсторико-бiографiчних монографiй, нарисiв, портретiв, якi б охоплювали з бiльшою чи меншою повнотою увесь його життєвий шлях. У контекстi тривалої наукової дискусiї щодо М.Грушевського як полiтика цiлком логiчною була б пiдготовка його полiтичної бiографiї. Невiд'ємною i домiнантною складовою бiографiї М.Грушевського стають дослiдження його працi як науковця, органiзатора науки, педагога. Данiй цiлi вiдповiдало б створення бiографiї Грушевського-вченого.

5. Одночасно має вестися активна робота в сумiжних бiографiчних сферах. Складання докладної хронiки життя й дiяльностi М.Грушевського становило б системний фактологiчний каркас бiографiї та дозволило б рельєфно уявити часовi й змiстовнi лакуни проблеми, а вiдтак i бiльш усвiдомлено та цiлеспрямовано вести науково-тематичний пошук джерел.

стр. 187

6. Написання бiографiї М. Гру шевського має базуватися на методологiчних засадах iсторичної науки, враховуючи й специфiчнi методики iсторико-бiографiчного аналiзу, напрацювання вiтчизняної бiографiстики.

7. Досить повiльна пiдготовка Повного зiбрання творiв Михайла Грушевського виступає суттєвим стримуючим фактором пiдготовки його наукової бiографiї. При збереженнi й надалi нинiшньої ритмiки i черговостi виходу томiв їх бiографiчний блок побачить свiт лише у другiй половинi XXI ст.

8. Створення наукової бiографiї М.Грушевського залежить вiд рiвня розвитку грушевськознавства. Його життя i дiяльнiсть дослiджують уже десятки вчених. Сконцентрована спочатку у Києвi та Львовi, ця тематика набирає дедалi бiльшого поширення. Проте в її розробцi й особливо оприлюдненнi результатiв зберiгається традицiя "ювiлейної циклiчностi". Сучасний стан українського грушевськознавства вимагає функцiонування, якщо не координацiйного, то, принаймнi, аналiтико-iнформацiйного центру.

Вiсiм десятилiть тому з нагоди сорокових роковин вiд дня смертi Миколи Костомарова М.Грушевський писав: "Розумiється, не утворення легенди, не вироблення iконного лiку мусить бути завданням, а вiрне, iсторичне пiзнання дiйсної, живої, реальної одиницi, що вiдбила в собi свою епоху i вплинула на її розвiй"60 . Цей постулат стосується й нинiшнiх дослiдникiв, якi намагаються скласти iсторичний портрет М.Грушевського, гiдний стандартiв наукової бiографiї.

----- 1 Грушевський Михайло. Твори: У 50-ти тт. - Т.1. - Львiв, 2002. - С. 10-11.

2 Винар Л. Михайло Грушевський - iсторик i будiвничий нацiї. Статтi i матерiали. - Нью-Йорк; Торонто, 1995. - 303 с; Український iсторик. На пошану Любомира Винара. - 1997. - N 1-4; Український iсторик. - 2003. - N 1-5.

3 Михайло Грушевський: перший президент України, академiк. Бiобiблiографiя (1885-2000 pp.). - К., 2001. - 384 с.

4 Романiв О.М. Михайло Грушевський - органiзатор української науки // Вiсник АН України. - 1992. - N 1. - С.18; Кононенко П., Кононенко Т. Син великого народу // Грушевський Михайло. Збiрник. - К., 1998. - С.5-6.

5 Дорошенко Д. Iсторiя України 1917-1923 pp.: У 2-х тт. - Т.2. Українська гетьманська держава 1918 р. - К., 2002. - С.26.

6 Верстюк В.Ф.. Пирiг Р.Я. М.С.Грушевський. Коротка хронiка життя та дiяльностi. - К., 1996. - 144 с

7 Українська Центральна Рада. Документи i матерiали у двох томах. - Т. 2. - К., 1997. - С.330-335.

8 Ковалевський М. По джерелах боротьби: Спомини. Враження. Рефлексiї. - Iнсбрук, 1960. - С.451.

9 Жуковський А. Полiтична i публiцистична дiяльнiсть М.С.Грушевського на емiграцiї. 1919-1924 pp. // Укр. iст. журн. - 2002. - N 1. - С.96-125.

10 Усенко II. Чи був Михайло Грушевський президентом України? - К., 2003. - 100 с.

11 Анисимов А. Ошибка президента // Киевский телеграф. - 2004. - 15-21 октября; Марочко В. Невiдомi листи першого президента України // Слово просвiти. - 2004. -Жовтень-листопад. - N 43(263), N 44 (264).

12 Копилеико О. "Українська iдея" М.Грушевського: iсторiя та сучаснiсть. - К., 1991. - С.154-158; Михайло Грушевський. Збiрник. - С.19.

13 Грушевський М. На порозi нової України. Статтi i джерельнi матерiали. - Нью-Йорк; Львiв; Київ; Торонто; Мюнхен, 1992. - С.64.

14 Дорошенко Д. Вказ. праця. - Т.1. - С.192.

15 Стахiв М. Чому М.Грушевський повернувся в 1924 р. до Києва: жмут фактiв i уривок зi спогадiв // Зап. НТШ. - Париж, 1978. - Т.1. - С. 109-147; Шевченко Ф. Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну? // Укр. iст. журн. - 1966. -N 11. - С.13-30.

16 Грушевський Михайло. Збiрник. - С.20-21.

17 Прiцак О. У столiття народин М.Грушевського // Листи до приятелiв. - 1966. -4.157-159. - Кн. 5-7. - С.13.

18 Грушевськiана. - Т. 7. - Нью-Йорк; Дрогобич. - 2003. - С163.

19 Так само. - С.148.

стр. 188

20 Бойко О. Український Нацiональний Союз i органiзацiя протигетьманського повстання // Проблеми вивчення iсторiї української революцiї. - К., 2002. - С165.

21 Вiдродження. - 1918. - 26 груд.

22 Грушевський М. По шкодi // Лiтературно-науковий вiсник. - 1918. - Т.72 (кн. XII, грудень). - С.233-243.

23 Дашкевич Я. Хто такий Михайло Грушевський? // Україна. Наука i суспiльство. Щорiчник. - К., 1989. - Вип. 23. - С.196; Його ж. Михайло Грушевський - iсторик народницького чи державницького напряму? // Михайло Грушевський i українська iсторична наука: Збiрник матерiалiв наукових конференцiй. - Львiв, 1999. - С.71-73.

24 Усенко П. Вказ. праця. - С.67-68.

25 Дашкевич Я. Михайло Грушевський - iсторик народницького чи державницького напряму? - С72.

26 Там само.

27 Грушевський М. На порозi нової доби. - С4.

28 Масненко В. Iсторичнi концепцiї М.С.Грушевського та В.К.Липинського. - Київ; Черкаси, 2000. - С.18.

29 Лисяк-Рудницький I. Мiж iсторiєю i полiтикою. - Мюнхен, 1973. - С128.

30 Винниченко В. Щоденник: У 2-х т. - Едмонтон; Нью-Йорк. - Т.2. - 1983. - С.250.

31 Винниченко В. Заповiт борцям за визволення. - К., 1991. - С.49.

32 Пирiг Р. Життя Михайла Грушевського: останнє десятилiття (1924-1934). - К., 1993. - С.40.

33 Чикаленко Є. Щоденник. - К., 2004. - Т.2. - С.15, 18.

34 Грушевськiана. - Т.7. - С.171-175.

35 Там само. - С.113-144.

36 Грушевський М. По шкодi // Лiтературно-науковий вiсник. - С.4-6.

37 Чикаленко Є. Щоденник. - Т.2. - С.7.

38 Грушевськiана. - Т.7. - С.22-23.

39 Чиїйко В. Бiографiчна традицiя та наукова бiографiя в iсторiї i сучасностi України. - К.,1996. - С.179.

40 Ващенко В. Неврастенiя: непрочитанi iсторiї (деконструкцiя одного надпису - сенс прочитання автомонографiї М.Грушевського). - Днiпропетровськ, 2002. - 406 с

41 Грушевський М.С. Автобiографiя, 1906 р. // Великий Українець. Матерiали з життя та дiяльностi М.С.Грушевського. - К., 1992. - С.204.

42 Ващенко В. Зазнач. праця. - С.25-26.

43 Там само. - С.23, 98.

44 Там само. - С.96-104.

45 Там само. - С.44.

46 Там само.

47 Див. також: Гирич I. Увага: неофройдисти йдуть! //Дзеркало тижня. - 2004. - N 50. - 11-17 груд.

48 Пирiг Р. Зазнач, праця. - СI 10-123; Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Гру-шевський: Справа "УНЦ" i останнi роки (1931-1934). - К., 1999. - 351 с

49 Пирiг Р. Зазнач, праця. - С.159.

50 Грушевський М. Спомини // Київ. - 1989. - N 9. - С132-133.

51 Крижанiвська О. Сторiнка з життєпису Михайла Грушевського // Пам'ять столiть. - 1998. - N 5. - С. 143-146; Бiлокiнь С. Масони i Україна // Пам'ятки України. - 2002. - N 2. - С.181-208.

52 Николаевский В. Русские масоны и революция. - М., 1990. - С. 138-143.

53 Там само. - С.53-56.

54 Крижановська О. Зазнач, праця. - С. 145.

55 Савченко В. Симон Петлюра. - X., 2004. - С.61.

56 Грушевський М. Спомини // Київ. - 1989. - N 9. - С. 132.

57 Там само. - С. 133.

58 Степанишина О. Останнi роки життя Михайла Грушевського // Новi днi. - 1943. - N3.

59 Пристайко В., Шаповал Ю. Зазнач, праця. - С.326-327.

60 Грушевський М. Костомаров i Новiтня Україна // Україна. - 1925. - N 3 (12). - С.20.

The article examines relevant problems of scientific biography of M.S.Hrushevs'kyi, characterizes modern state of his life pass coverage, outlines factual lacunae that are to be filled by researchers for creation of fundamental scientific biography of well-known historian and state figure.






 

Биографии знаменитых Политология UKАнглийский язык
Биология ПРАВО: межд. BYКультура Украины
Военное дело ПРАВО: теория BYПраво Украины
Вопросы науки Психология BYЭкономика Украины
История Всемирная Религия BYИстория Украины
Компьютерные технологии Спорт BYЛитература Украины
Культура и искусство Технологии и машины RUПраво России
Лингвистика (языки мира) Философия RUКультура России
Любовь и секс Экология Земли RUИстория России
Медицина и здоровье Экономические науки RUЭкономика России
Образование, обучение Разное RUРусская поэзия

 


Вы автор? Нажмите "Добавить работу" и о Ваших разработках узнает вся научная Украина

УЦБ, 2002-2020. Проект работает с 2002 года. Все права защищены (с).
На главную | Разместить рекламу на сайте elib.org.ua (контакты, прайс)