ЦИФРОВАЯ БИБЛИОТЕКА УКРАИНЫ | ELIB.ORG.UA


(мы переехали!) Ukrainian flag (little) ELIBRARY.COM.UA - Украинская библиотека №1

СИСТЕМА ОСВIТИ В УСРР У 1920-х pp.: IСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

АвторДАТА ПУБЛИКАЦИИ: 24 августа 2014
АвторОПУБЛИКОВАЛ: Администратор
АвторРУБРИКА:




Стаття висвiтлює особливостi модернiзацiї системи освiти в УСРР 1920-х pp., показує роль i мiсце науково-педагогiчної iнтелiгенцiї в модернiзацiйних процесах, а також специфiку росiйської та української систем освiти, їхнi спiльнi й вiдмiннi ознаки.

Поняття "модернiзацiя" активно використовують полiтологи, соцiологи, фiлософи для виявлення суперечливих проблем суспiльного розвитку. Iсторики, враховуючи його концептуально-теоретичну складнiсть, не поспiшають залучати до методологiчного арсеналу iсторичного пiзнання. Iсторичний аспект дослiдження модернiзацiї системи освiти передбачає виявлення способiв досягнення тих чи iнших суспiльних результатiв, вiдтворює процес самої трансформацiї, а не зосереджує увагу дослiдника на простiй фактологiчнiй констатацiї. Така постановка проблеми має показати, яким чином вiдбувалося осучаснення всiєї освiтньої системи. Дослiджуючи модернiзацiйнi процеси в культурно-освiтнiй галузi суспiльного життя України 1920-х pp., автор не прагне показати iсторiю розвитку вищої чи середньої ланки освiти, яка загалом дослiджена1 , хоч i дуже статично, а намагається виокремити її функцiональний аспект саме в контекстi радянiзацiї.

Постановка проблеми модернiзацiї освiти є новою для iсторичного дослiдження, вiдтак вимагає застосування системного аналiзу та вiдповiдної термiнологiї, яка необхiдна для виконання наукових завдань. Маємо вивчати не схему освiти в українському суспiльствi, яку, зазвичай, обмежують вищою, середньою та загальноосвiтньою школою, спираючись на вiдповiдну статистику, а показати її соцiально-гуманiтарнi функцiї, виявити критерiї ефективностi самого навчально-виховного процесу з погляду формування загальнолюдських чи класових цiнностей. Застосування модернiзацiйного пiдходу не передбачає пошуку якiсно нового, а зосереджує автора на з'ясуваннi спiльного та вiдмiнного, традицiйного i революцiйного, прогресивного i консервативного, класово обмеженого й загальногуманiстичного в концепцiї радянської системи освiти, вiдхиляючи будь-якi упередженi теоретичнi установки.

Аналiз сучасних науково-теоретичних розробок стосовно розвитку системи освiти в суспiльствi 1920-х pp. свiдчить про усталену в iсторiографiї традицiю фактологiчного вiдтворення процесiв, спираючись на принцип iсторизму, але за таких умов не уникнути схематизацiї. Виявити органiзацiйнi та кiлькiснi параметри системи освiти в Українi дослiджуваного перiоду, тобто вказати на її мережу навiть iз вичерпним виявленням статистичних даних про наявнiсть професорсько-викладацького складу i студентсько-учнiвського контингенту, не означає збагнути сутнiсних ознак самої системи освiти. Для її вивчення необхiдно використовувати новi методики пiзнання, однiєю з яких є модернiзацiя. Вона ефективна тодi, коли ми прагнемо дати загально-цивiлiзацiйну або навiть системну оцiнку глобальних змiн, а також для виокремлення результативностi iсторичного процесу, його конкретних досягнень чи прорахункiв. Iсторики дедалi частiше схиляються саме до мо-дернiзацiйних методик дослiдження складних суспiльно-полiтичних явищ, тому розглядають проблеми взаємин iнтелiгенцiї i влади, намагаються дати системну оцiнку перiоду непу, революцiйним змiнам тощо2 .

Малодослiдженими залишаються такi питання, як соцiальне походження та нацiональний склад науково-педагогiчної iнтелiгенцiї, її участь у розробцi навчальних програм i посiбникiв, взаємини професорського корпусу вищої

стр. 66

школи з органами влади, вплив непу на життєву позицiю iнтелiгенцiї и освiтнiх закладiв, полiтичнi завдання системи соцiального виховання, науково-педагогiчнi контакти з освiтнiми закладами захiдного свiту, порiвняння концепцiй освiти в УСРР та РСФРР, стосунки дореволюцiйної професури з новою радянською генерацiєю червоної професури. Безумовно, що в запропонованiй статтi дослiджуються не всi аспекти, якi вимагають нового бачення, а лише принциповi.

Дослiджуючи особливостi модернiзацiї системи освiти в УСРР 1920-х pp., автор прагнув виявити специфiку реформування освiтнiх закладiв, показати органiзацiйнi пiдвалини радянської вищої школи, науково-педагогiчну елiту, з'ясувати спiльнi й вiдмiннi ознаки понять "народна освiта" та "радянська система освiти", проаналiзувати вплив непу на професiйне навчання i соцiальний статус педагога, порiвняти концепцiї української та росiйської систем освiти. Автор свiдомий того, що деякi аспекти є дискусiйними, але їх необхiдно вирiшувати шляхом науково-теоретичних пошукiв. Уже давно назрiла необхiднiсть переосмислення усталених оцiнок i пiдходiв до вивчення культурно-освiтнього й духовного життя в УСРР 1920-х pp. Концептуального перегляду вимагає теорiя i практика українiзацiї, суперечливе тлумачення сутi духовного вiдродження українського суспiльства перiоду непу, якi вирiзняються певною iдеалiзацiєю, схематичнiстю та однобокiстю висвiтлення.

Хронологiчнi рамки, якими є 20-тi роки, обрано не випадково, тому що протягом непiвського перiоду запроваджувались експериментальнi форми i принципи функцiонування системи освiти. Вiдбувалися формацiйнi змiни, тобто лiквiдацiя полiтико-економiчних iнститутiв, попереднiх владних структур, становлення економiчних та органiзацiйно-полiтичних основ радянської влади, а вiдтак необхiднiсть модернiзацiї освiти, культури i духовного життя взагалi була очевидною. Аналiз лiтератури 20-х pp. не передбачає пошуку самого термiна "модернiзацiя", а насамперед виявлення сутнiсних змiн усiєї системи освiти в УСРР. Модернiзацiя суспiльних вiдносин по-бiльшовицькому, в тому числi й освiтньо-культурної галузi, означала реалiзацiю ключових iдейно-полiтичних принципiв i програмних положень РКП(б).

Проголошення комунiстичного виховання означало визначення iдеологiчних прiоритетiв радянської полiтичної системи не лише серед молодi, а в суспiльствi загалом. Вони слугували за дороговказ на шляху модернiзацiї духовного життя суспiльства. У 1919-1921 pp., коли в Українi точилася нацiонально-визвольна боротьба, принципи комунiзму як теорiї не мали поширення в освiтнiх закладах, тому що вся система освiти перебувала на стадiї радикальної руйнацiї, а в сiльських районах просто була вiдсутня. Теорiя комунiстичного виховання як декларацiя передувала практицi становлення нової педагогiчної системи. Якщо проаналiзувати реальне спiввiдношення понять i практики iсторичного процесу початку 20-х pp., то можна констатувати, що принципи комунiстичного виховання засвiдчували лише полiтично-iдеологiчнi намiри держави, представляли певну систему установок, полiтологiчну дефiнiцiю. Своєрiдного конституцiйного проголошення й оформлення вони набули в "Декларацiї про соцiальне виховання" НКО УСРР, де, за визначенням одного з її творцiв О.I. Попiва, "вперше було проголошено головнi засади нової комунiстичної педагогiки"3 . Їх реалiзацiя й способи досягнення детально виписанi в основному методологiчному документi - "Пораднику по соцiальному вихованню дiтей", котрий витримав декiлька видань упродовж 20-х рр.4 Вимоги, методи, напрями i принципи соцiального виховання, тобто комунiстичного, викладенi у згаданому "Пораднику...", стосувалися головним чином, школи. Принципи комунiстичного виховання дорослого населення, як засiб модернiзацiї суспiльних вiдносин на вiдповiдних засадах, мали власне науково-педагогiчне обґрунтування полiтосвiтнiми структурами, якi пiдготували свiй порадник5 . Названi порадники перебували тривалий

стр. 67

час у спецфондах бiблiотек, але не ця обставина визначає їх теоретичну i джерельну цiннiсть. Обидва документи, крiм постанов партiйно-державних органiв з освiти, є конкретною програмою запровадження основних принципiв модернiзацiї культурно-духовного життя.

Педагогiчна система й система освiти загалом, хоч i вiдрiзнялася вiд комунiстичного виховання прагматичнiстю, перебувала на початку 20-х pp. на стадiї експериментування та пошуку оптимальних освiтнiх форм. Вiдомий дослiдник теорiї й iсторiї педагогiки Я.Мамонтов, аналiзуючи рiзнi експерименти, течiї, напрями, "переоцiнку цiнностей", дiйшов висновку, "що нинi педагогiка зазнає дуже великої кризи"6 . Для багатьох лiдерiв бiльшовицької партiї i неп видався тодi кризою, навiть крахом. Пошук нових форм i лiквiдацiя старих, якi вiдбувалися в освiтнiх закладах на початку 20-х pp., можна вiднести до поширеного тодi в пресi визначення - "хвороби росту". Радикальне запровадження модерних органiзацiйних форм та концепцiї освiти, безперечно, викликало певний переполох i доволi критичне ставлення, особливо серед науково-педагогiчної iнтелiгенцiї з дореволюцiйним стажем i досвiдом роботи. "На наших очах вiдбувається такий могутнiй процес руйнацiї педагогiчного свiтоставлення, - констатував Я. Мамонтов у 1927 p., - що буває лише в перiоди найбiльших соцiальних рухiв, найбiльшої соцiальної перебудови. Щось подiбне педагогiка зазнала лише на свiтанку капiталiзму, в добу Ренесансу, коли новий суспiльний лад визволяв себе з ярем середньовiччя. Тепер, як i тодi, нова суспiльнiсть творить нове свiтоставлення, новi соцiальнi та науковi установки"7 .

Не вдаючись до аналiзу понять "педагогiчна система", "педагогiчний процес", "нова система виховання та нова система педагогiчних установ", "новi методи", "педагогiчнi концепцiї", якi є предметом дослiдження iншої науки, зазначимо лише термiнологiчний ряд, котрий вказує на модернiзацiйнi процеси в теорiї i практицi освiти. Я.Мамонтов дав вичерпне i розгорнуте тлумачення понять "педагогiчна система", "педагогiчний процес" як специфiчних "унiверсальних педагогiчних законiв", але невiд'ємних складових системи народної освiти, яка була виразником суспiльних форм. "Виходячи з усього цього, - зазначав вiн, - можна сказати, що педагогiчна система є органiзацiя суспiльних форм педагогiчного процесу в iнтересах певного суспiльства, тобто його владущих класiв8 . Отже, суспiльно-класова обумовленiсть функцiонування педагогiчної, а вiдтак i всiєї народної освiти, як ключового модернiзацiйного спрямування, вважалася тодi цiлком закономiрним явищем.

Модернiзацiя як процес i засiб досягнення конкретної мети - становлення нової системи освiти є водночас i суто гносеологiчна категорiя. Вона дозволяє з'ясувати основнi iсторичнi проблеми: коли була проголошена радянська система освiти, яким чином її запроваджували, чим вона була в планi органiзацiйному та концептуально-теоретичному. На рiвнi текстологiчного аналiзу ми виявили спiвiснування декiлькох ключових дефiнiцiй i водночас реальних iнститутiв: комунiстичне виховання, педагогiчна система, педагогiчний процес. їх можна вiднести до програмних установок модернiзацiї освiти, а також засобiв її досягнення, тому що концептуально вони розкривають сам механiзм творення й функцiонування радянської системи освiти. Теоретично i функцiонально можна визначити три складових (комунiстичне виховання, педагогiчна та освiтньо-навчальна системи), якi, власне, були суб'єктом i об'єктом модернiзацiї. На практицi всi вони належали до єдиної навчально-виховної системи в УСРР.

У науково-педагогiчнiй лiтературi 20-х pp. найпоширенiшими були визначення - "народна освiта" та "радянська система освiти", а також "народний учитель" i "радянський навчатель". Вони не є антиподами, але i синонiмами їх не назвеш, тому що вiдрiзнялися деякими функцiональними ознаками й особливостями виникнення. М.О.Скринник, пiдсумовуючи десятирiчний

стр. 68

досвiд культурно-освiтнього розвитку в Українi, вважав термiн "народна освiта" дореволюцiйним, коли "освiта розподiлялася на двi галузi: одна - для привiлейованих класiв - це була освiта, а друга - для нас з вами, робiтникiв i селян - це була народна освiта"9 . До неї належали церковно-приходськi школи, а найвищою її формою були учительськi семiнарiї та iнститути, оскiльки саме вони виявилися доступними для робiтничо-селянської маси. Революцiя, на переконання наркома М.О. Скрипника, скасувала привiлеї в галузi освiти i поставила за мету - "перетворити школу iз знаряддя класового панування буржуазiї на знаряддя класового зниження розподiлу суспiльностi на класи, на знаряддя комунiстичного переродження суспiльностi"10 .

Привiлеї знищили, а саму форму народної освiти залишили. Одразу необхiдно пiдкреслити, що в iнтерпретацiї 20-х pp. термiн "народна освiта", за змiстом i функцiональною ознакою, означав протилежнiсть дореволюцiйно смисловому навантаженню, а з iншого боку, презентував наслiдок модернiзацiї старої школи вiдповiдного рiвня. Однак школа для народу в умовах радянської влади та комунiстичної партiї була класовою, тобто її суть не змiнилася. Зберiгалася не лише назва, а також i функцiональне призначення, тому що проголошення гасла "знищення розподiлу суспiльства на класи" не вiдповiдало реальному культурно-освiтньому процесу в Українi, котрий мав виразнi ознаки соцiально-полiтичної селекцiї при формуваннi учнiвського контингенту, педагогiчного корпусу та професорського складу радянської школи. З iншого боку, саме поняття "народна освiта" внаслiдок модернiзацiї втратило первiсне функцiональне значення. "Ми зараз вживаємо термiн "народна освiта", - писав М.О. Скрипник, - але пiд цим термiном треба розумiти систему комунiстичного навчання, комунiстичного виховання, комунiстичної освiти, а не просто народної освiти"11 . Нарком мав на увазi функцiональне покликання радянської школи - здiйснювати на всiх її дiлянках комунiстичне виховання, а не саму систему "комосвiти", якою були також структурнi одиницi полiтосвiтнiх закладiв - сiльбуди, хати-читальнi, клуби робiтничої молодi тощо. В офiцiйних статдовiдниках роздiли про освiту називалися "Народна освiта в Українi", а не радянська чи соцiалiстична.

Поняття "радянська система освiти" з'явилося вже на початку 20-х pp., хоча процес її формування лише розпочався i був далеким вiд органiзацiйно-концептуального завершення. В окремих публiкацiях зустрiчалися визначення "передсоцiалiстична" або "радянська педагогiка переходового часу", "соцiалiстична, радянська", яка вимагала, щоб учитель "був революцiйний, соцiальний вояка, органiзатор не то дитинства, бо й широких трудових мас в напрямках марксистському, радянському"12 . Поняття "радянська", "соцiалiстична", "марксистська" як сутнiснi ознаки змiсту системи освiти та її суспiльної органiзацiї належали до однопорядкового функцiонального походження.

У 1.922 р. iшлося про визначення "бiльш-менш закiнченої системи освiти перехiдної доби", а так звану "стару школу" було вже "зруйновано згори донизу й на мiсце її декларовано єдино трудову полiтехнiчну школу"13 . В сiчнi 1925 p., виступаючи на першому Всеукраїнському з'їздi учителiв, нарком освiти О.Я. Шумський зазначив, що радянська система освiти "є вже загальновизнана", хоча "в царинi методичнiй ще не все гаразд"14 . На "термiнологiчному фронтi" педагогiчна думка й освiтнi установи тодi випереджали фактичне становлення системи освiти. Термiн "радянська" був декларацiєю намiрiв формування нової системи освiти, про що свiдчать першi офiцiйнi документи Наркомосу УСРР15 . Аналiз джерел i лiтератури дозволяє констатувати, що упродовж першої половини 20-х pp. вiдбулося визначення та формування схеми радянської освiти шляхом докорiнної реорганiзацiї дореволюцiйної структури, а сама система освiти перебувала на стадiї становлення педагогiчi юї системи.

стр. 69

Вiдмiннiсть мiж поняттями "схема" та "система освiти" пiдкреслював сам М.О.Скрипник. Вони справдi мають принципове значення для розумiння модернiзацiї, тому ототожнювати їх не можна. Пiдсумовуючи досвiд реформування освiтньої галузi, Микола Олексiйович зазначав наприкiнцi 20-х pp., що "нам особливо пишатися не приходиться, бо ми рiшали не питання схеми народної освiти, а питання системи народної освiти - це не є лише схема її установ, i засобiв, i методiв, що ними переводиться народна освiта"16 . Схема означала статичну наявнiсть конкретних органiзацiйних форм закладiв освiти (початкової, середньої, вищої), а система освiти - види i типи школи (загальноосвiтня, професiйна, полiтехнiчна чи монотехнiчна), методи навчання та виховання, їх спiввiдношення i взаємодiю. Вважалося, що просто реорганiзувати стару систему освiти, прилаштувавши її до нових завдань, було складнiше, нiж "побудова нової школи"17 . А її доцiльнiсть i необхiднiсть вiдповiдала тодi "загальнiй iдеї прямолiнiйного соцiалiстичного будiвництва"18 . Революцiйна епоха породила дивну соцiопсихологiчну установку: декларативне i привселюдне проголошення на з'їздах того чи iншого полiтичного завдання або просто гасла, що сприймалось як iсторичний факт його справжнього функцiонування.

Якщо засобами модернiзацiйного процесу можна вважати "комунiстичне виховання", "педагогiчну систему", "схему i систему освiти", то такий учасник "педагогiчного процесу", як учитель, мав цiлком виразнi ознаки конкретної соцiально-професiйної групи. Лiквiдацiя "старої школи", як свiдчать джерела i лiтература, виявилася справою декiлькох постанов уряду. Повернути до нової системи освiти колишнiх педагогiв фактично стало непiдвладною справою. Вони не сприйняли модернiзацiї освiти по-бiльшовицькому, як i самої радянської влади. "Народний учитель в iсторiї українського бандитизму, -зазначав у 1925 р. П. Солодуб, - грає не останню роль, i з озброєних ворогiв радянської влади був далеко не найменшим"19 . Педагоги були ватажками численних повстанських загонiв, якi активно дiяли проти радянських органiв влади упродовж 1920-1921 pp., коли загинуло чимало сiльських учителiв. Значна частина залишила школу, решта зайняла позицiю очiкування i нейтралiтету.

Економiчна руїна i голод 1921-1922 pp. також вiдлучили педагогiв вiд школи, а вiдродження кооперацiї та приватного пiдприємництва переорiєнтували їхню систему матерiальних i духовних цiнностей: вони стали рахiвниками, засновниками кооперативних товариств, приватних видавництв, редакторами перiодичних видань. О.Я.Шумський також виокремлював антирадянську налаштованiсть учительства, яке, за його словами, почало схилятися на бiк радянської влади "ледве чи не в минулому роцi", тобто в 1924 p., оскiльки вiй висловив цю думку на початку сiчня 1925 р. О.Я.Шумський вважав учительство певною групою iнтелiгенцiї, яка почала переходити "вiд саботажу до допомоги", хоча не вважав останню й сiльське вчительство, за функцiональними i полiтичними ознаками, тотожними соцiально-професiйними групами. "Народне вчительство", на думку наркома освiти, вирiзнялося вiд "нашої наступової iнтелiгенцiї" соцiальним походженням, бо "в переважнiй бiльшостi своїй складається з вихiдцiв iз селянства"20 . Майже всi бачили в українському сiльському вчителi "часто-густо провiдника iдеї нацiонального визволення"21 .

Антибiльшовицькi настрої пiдкреслював також i В.П.Затонський, зазначаючи в 1923 p., що "бiльша частина iнтелiгенцiї i значна частина вчительства, може й бiльшiсть, була не з нами, була проти жовтневої революцiї". Вiн аналiзує причини такого нiгiлiстичного настрою. "Український учитель по бiльшостi ненавидiв бiльшовикiв не тому, що вiн стояв на боцi капiталу, - пiдкреслював Володимир Петрович, - а саме тому, що бiльшовики, як йому здавалося, не дають йому можливостi мирно й спокiйно працювати "на користь рiдної неньки, селянської демократичної України"22 . Принагiдно зазначимо, що причиною усунення Г.Ф. Гринька з посади наркома освiти в 1922 р.

стр. 70

i призначення В.П. Затонського були незадовiльнi темпи модернiзацiї, яку, зазвичай, тодi називали "радянiзацiєю" школи23 . Новопризначений нарком одразу заявив, що "в нас уже є радянський учитель, радянський не тому лише, що вiн живе в радянськiй республiцi i вiд радянської влади одержує (чи не одержує) платню", а тому, що учитель "цiлком прийняв платформу жовтневої революцiї"24 . Очевидно, нарком був пiд враженням полiтичної чистки серед учителiв 1923 p., яку О.Я.Шумський називав "першою кампанiєю полiтичної перевiрки"25 . У 1925 р. П. Солодуб називав цифру 50 тис. учителiв, якi лише тепер мiцно стають на платформу радянської влади26 . О.Мiзерницький, спираючись на статистичнi пiдрахунки, визначив 52% сiльських педагогiв, якi активно пiдтримували радянську владу27 .

Реальна модернiзацiя розпочалася фактично в 1920 p., коли завершилася громадянська вiйна, остаточно утвердилася радянська влада в Українi. Першочерговим завданням початкового етапу модернiзацiї було усунення "старої царської шкiльної системи" - класичних гiмназiй, унiверситетiв i духовних навчальних закладiв28 . Подiл школи на початковi, вищi початковi училища, гiмназiї, реальнi училища, ремiсничi, технiчнi комерцiйнi училища та iншi види навчальних закладiв дореволюцiйної доби пiдлягав скасуванню29 . Абсолютна руйнацiя старої школи i формування нової системи освiти - характерна риса й ознака модернiзацiї по-бiльшовицькому.

За органiзацiйну основу було обрано єдину трудову школу соцiального виховання, орiєнтовану на полiтичне та професiйне навчання. Влiтку 1922 р. третя Всеукраїнська нарада з питань освiти запропонувала таку схему освiти за вiковим цензом: дошкiльне виховання - 4-8 рокiв (дитячий садок), соцiальне виховання - 8-15 рокiв (дитячий будинок), професiйна освiта - вiд 15 рокiв (школа соцвиху), масова школа профосвiти - 15-18 рокiв (профшколи, школи робiтничої молодi), вищi навчальнi заклади - 18-23 роки (технiкум, iнститут), наукова робота - з 23 рокiв (науково-дослiднi кафедри)30 . Необхiдно зауважити, що впродовж 1920-х pp. технiкуми системи Наркомосу належали до категорiї вищого навчального закладу, якi готували фахiвцiв вищої квалiфiкацiї, але вузьких спецiальностей31 .

20 липня 1924 р. ВУЦВК та РНК УСРР видали постанову "Про переведення загального навчання" дiтей чотирьох вiкових груп (8,9,10,11 рокiв) протягом найближчих шести рокiв, починаючи з 1924/25 навчального року32 . Культурно-освiтня акцiя, що виявилася широкомасштабним експериментом, який вiдповiдав сутi i духовi бiльшовицької модернiзацiї з її виразною ознакою - досягнення полiтико-економiчного проекту шляхом форсування темпiв без належної матерiальної бази. Iснуюча мережа шкiл, яких тодi бракувало, була визнана за вихiдну, а загальне навчання мало тривати 4 роки для дiтей вiком 8-11 рокiв. 25 листопада 1924 р. РНК УСРР ухвалила постанову "Про шкiльну мережу загального навчання", започаткувавши в такий спосiб iсторично вiдому семирiчну трудову школу двох концентрiв: першого - початкового (4-рiчка) i другого (основного) - трирiчка33 . Перший концентр, який охоплював дiтей вiком 8-11 рокiв, мав стати загальнодоступним i безкоштовним, про що йшлося в постановах ВУЦВК та РНК УСРР34 . Спочатку держава продекларувала намiр загального обов'язкового навчання, через пiвроку визнала мережу шкiл, а роком пiзнiше запропонувала вiдповiднi заходи. Типовий для радянської модернiзацiї освiти механiзм запровадження нормативно-правової бази.

Нова економiчна полiтика як глобальний модернiзацiйний захiд Ленiна пiсля невдалої спроби запровадити комунiстичний уклад воєнно-силовими методами вимагала вiд освiтнiх закладiв пiдготовки спецiалiстiв рiзних професiй. Так виникла потреба формування системи професiйної освiти, яка набула вiдносно завершеного вигляду влiтку 1925 р. її завдання полягало у пiдготовцi квалiфiкованої робочої сили для рiзних галузей народного госпо-

стр. 71

дарства i державного будiвництва. Система профосвiти мала таку схему: школа робiтничої молодi (пiдготовка квалiфiкованих робiтникiв), профшкола (нижчий адмiнтехперсонал), технiкум (пiдготовка фахiвцiв вищої квалiфiкацiї вузького профiлю), iнститут (вища квалiфiкацiя). Система деяких робiтничих факультетiв за функцiональним призначенням нагадувала сучаснi пiдготовчi вiддiлення при вузах. При фабриках i заводах виникали школи фабрично-заводського учнiвства (ФЗУ), де навчалися пiдлiтки вiком 14-16 рокiв35 . У 1922 р. iснувало 617 профшкiл iндустрiально-технiчної, сiльськогосподарської, медичної, соцiально-економiчної, транспортної, художньої освiти, у тому числi i ФЗУ. В наступному, 1923 p., їх уже налiчувалося 712 одиниць36 . На початку 1924 р. в Українi дiяло 15 595 трудових шкiл, тобто в середньому одна школа на 3-4 села37 . їхня кiлькiсть неухильно зростала, бо у 1925/26 навчальному роцi їх уже налiчувалося близько 18 тис. з контингентом учнiв понад 2 млн осiб, а наприкiнцi 20-х pp. було 20 764 школи та 2,8 млн учнiв38 . Охопити семирiчкою всiх дiтей, а також здiйснити загальне обов'язкове навчання дiтей в обсязi 4-рiчки не вдалося.

Про необхiднiсть його завершення йшлося в 1930 р., тому що школа спромоглася охопити навчанням лише 76,2% дiтей вiком 8-11 рокiв, а серед школярiв 24 % мiсць посiдали переростки39 . Проголошення гуманного намiру про забезпечення дiтей вiком 8-11 рокiв навчанням в обсязi 4-рiчної школи держава не виконала. Причин декiлька: вiдсутнiсть належного фiнансування системи освiти, незабезпеченiсть сiльської школи педагогiчними кадрами, обладнанням, примiщеннями, неспроможнiсть родин утримувати учнiв, проведення кампанiї лiквiдацiї неписьменностi, видiлення коштiв на полiтпросвiту, упереджене ставлення до освiтньо-культурного життя суспiльства державних органiв, зосередження фiнансових та економiчних засобiв на модернiзацiї прiоритетних галузей народного господарства.

Державнi органи влади переймалися, головним чином, руйнацiєю старої системи, розбудовою самої системи радянської школи, наповненням її комунiстичним свiтоглядом i духом. Початкова освiта в Українi розглядалася виключно в контекстi соцiального виховання, тобто виховний процес становив її суть та основу, а навчання вважалося супровiдним. Науково-педагогiчна лiтература була просякнута iдеєю дитячого комунiстичного руху. Революцiйним романтизмом перехворiли не лише iдеологи соцвиху, а також керiвники центральних освiтнiх установ. Зокрема О.Я. Шумський у сiчнi 1925 p., виступаючи на з'їздi вчителiв, наголосив, що "ми накреслюємо проведення в життя нашого головного завдання - замiни родинного виховання вихованням соцiальним", щоб звiльнити жiнку-матiр для громадської роботи. Здiйснення "всенародного навчання" вважалося цiлком нормальним "i без значного фiнансового напруження"40 .

Вiдомi педагоги та вченi обґрунтовували тодi основнi принципи i завдання соцiального виховання, його табiрну систему (дитбудинок, трудова школа-комуна. (денний дитбудинок)41 . Потреба соцвиху була нагальною, тому що громадянська вiйна, голод 1921-1923 pp., полiтична збройна боротьба повстанських загонiв проти влади залишили по собi сотнi тисяч безпритульних дiтей i велику кiлькiсть так званих соцiально-дефективних малолiтнiх правопорушникiв. Проте основним завданням усiєї системи соцвиху було формування комунiстичного свiтогляду i на його основних засадах та принципах вiдповiдного колективу дiтей. Доходило до абсурду. Дехто з педагогiв-теоретикiв, захопившись iдеями соцвиху, навiть виокремив проблему колективiзацiї дитинства. Вона означала масову органiзацiю дитячого комунiстичного руху, "колективiстичну органiзацiю дiтей", створення постiйних колективних форм органiзацiї учнiв у процесi навчання. "Нашою цiльовою установкою (як в економiчнiй, так i в iдеологiчнiй роботi), - зазначав Б. Манжос у 1924 p., - є поступова еволюцiя вiд сплутаних, незакiнчених форм перехо-

стр. 72

дової держави до гармонiйної плановости й цiльностi комунiстичного суспiльства"42 . Колективне виховання, крiм педагогiчного експерименту в ходi бiльшовицької модернiзацiї освiтньої системи, мало й полiтичну стратегiю: формування соцiально-психологiчних передумов становлення тоталiтарного режиму, iдеологiчного механiзму швидкого реагування суспiльства на директиви монопартiйної системи, унеможливлення iнакомислення та будь-яких виявiв сепаратизму - iндивiдуального, групового, соцiального чи нацiонального.

Система соцiального виховання - результати чистої модернiзацiї освiти на засадах комунiстичної iдеологiї бiльшовицького ґатунку. Революцiйнiсть заходiв i радикалiзм засобiв досягнення свiдчили про "вивихи", тобто патологiчнi "ухили" в царинi виховання. Не всi педагоги-вченi подiляли принципи соцвиху. Так, Я. Мамонтов намагався пiдкреслити "право держави" i "право дитини", привертаючи увагу педагогiчної громадськостi на проблему "бiологiчної прив'язаностi" дитини до сiм'ї. "Незалежно вiд наших соцiальних та виховальних iдеалiв, - наголошував вiн, - дитина мусить бути насамперед дитиною, а будинок її - будинком дитячим43 . Абсолютизацiя соцiальних факторiв виховання випливала з основних постулатiв комунiстичної iдеологiї полiтико-економiчної програми ВКП(б), спрямованої на формування монопартiйної системи влади i державної власностi на все - землю, фабрики i заводи, на особисте i духовне життя суспiльства, на його соцiальнi групи, особливо дiтей.

Аналiзуючи стан зарубiжної школи, радянськi педагоги-теоретики пiдкреслювали iндивiдуалiзм навчання, класовiсть, аполiтичнiсть, асоцiальнiсть виховного процесу44 . В Нiмеччинi директора школи обирали на три роки, вчитель мав кандидатський стаж перед призначенням, а студент мусив скласти теоретичний iспит, пройти практику, здобуваючiї у такий спосiб професiйне право45 . В 1920 р. загальнонiмецька вчительська конференцiя не дiйшла згоди стосовно єдиної системи освiти, тому що дiяла багато-партiйна система, спiлки релiгiйно налаштованих педагогiв, спiлка старих (консервативних) учителiв, демократична спiлка шкiльних, радикальних i помiркованих реформаторiв, викладачiв приватних шкiл, тобто полiтичнi, релiгiйнi, свiтськi, молодiжнi, християнськi46 . Вони зрозумiли, що єдиної системи освiти не може бути, але всi збагнули важливiсть виховання. Полiтично структуризоване суспiльство, де свято берегли традицiю i право власностi, а релiгiя користувалася повагою i шаною всього населення, нiколи б не погодилося на єдину трудову школу радянського соцвихiвського типу. В Швейцарiї кожен кантон мав власну систему освiти, а в багатьох школах Бельгiї та Голландiї, де вплив конфесiй був особливим, педагог обов'язково мав бути людиною вiруючою. У захiдноєвропейських школах 20-х pp. дiяли соцiальнi моменти: вiдпустки, лiкарняне утримання, пенсiйне забезпечення.

Матерiальне становище радянського вчителя 20-х pp. не пiддавалося будь-якому порiвнянню. Упродовж 1920-1923 pp. школа "не знала нiякого бюджету", боролася за iснування, а тому вiдбулося скорочення учнiв i самих навчальних закладiв47 . Iз 15595 трудових шкiл у 1924 р. на утриманнi сiльських рад i КНС перебувало 1139, профспiлок - 284, кооперативних та iнших об'єднань -604, а решта - на державному й мiсцевому бюджетах48 . Безбюджетний перiод функцiонування школи в умовах голоду посилив натуралiзацiю оплати працi вчителiв, спричинив масове закриття навчальних закладiв, унеможливив рацiональну органiзацiю шкiльного життя, планомiрне навчання дiтей, наукову унiфiкацiю самої мережi освiтнiх установ. У 1922 р. Київський губвiддiл освiти iнформував Наркомос про загрозливе становище з оплатою працi, яка становила сьому частину прожиткового мiнiмуму49 . Мiзерне бюджетне фiнансування, запроваджене в 1924 р., не полiпшило матерiального становища вчителя. Школа переживала тодi вiдносну органiзацiйну узгодженiсть, появу статуту внутрiшнього розпорядку, програм, навантажень, а платне навчання не

стр. 73

вiдповiдало вимогам часу. Тодi вдалося охопити школою лише 46,8 % дiтей вiком 8-11 рокiв50 . Далеко не всi сiльськi педагоги мали пiдсобнi господарства, а тому їхнє життя нагадувало жалюгiдне iснування, яке почасти завершувалося самогубством51 . Зарплату не виплачували два-три мiсяцi, що призводило до проблеми заборгованостi52 . Серед освiтян iснувало i безробiття. У мiстах лише 56 % педагогiв мали безплатне житло 53 .

Потреба в педагогах становила 46 тис. осiб54 , а вiдтак про пiдвищення їх життєвого рiвня було годi говорити. Держава передбачала запровадити з 1926 р. 10% надбавки до окладу за кожнi три роки педагогiчної роботи, обiцяла безплатну квартиру при школi, опалення та освiтлення за рахунок мiсцевого бюджету, дiтям педагогiв - звiльнення вiд плати за навчання 55 . Плата за навчання запроваджувалася весною 1922р. в iнститутах, технiкумах, 3-рiчних педкурсах56 Вона iснувала в усiх типах профшкiл i технiкумiв протягом 20-х pp., диференцiйована вiдповiдними iнструкцiями57 . Навiть утримання самих освiтнiх закладiв держава дозволила в 1926 р. приватним особам i товариствам58 .

"Радянiзацiя вищої школи", словосполучення, що постало в 1922 р. унаслiдок докорiнної руйнацiї колишньої унiверситетської освiти, означало запровадження основних принципiв модернiзацiї всiєї системи вищої освiти. Наприклад, Харкiвський унiверситет було перетворено спочатку на академiю теоретичних знань, а в 1921 р. на базi його колишнiх факультетiв виник Iнститут народної освiти (ХIНО), де провiдна роль вiдводилася факультету соцiального виховання59 . Принципи автономiї, внутрiвузiвської демократiї, самоуправлiння i виборностi професорiв скасовувалися. Влада ректора i полiткомiса-ра була безроздiльною в радянському вузi. На посаду викладача Харкiвського iнституту суспiльних наук Академiї теоретичних знань у груднi 1920 р. вимагали рекомендацiю Наркомосу чи iншого органу, а там уже працювали вiдомi вченi - О.П.Машкiн, С.Ю.Семковський, Д.I.Багалiй, Д.К.Зеленiн, 1.1.Веретенников, М.В.Довиар-Запольський, О.I.Бiлецький, Л.А.Булаховський60 .

Дореволюцiйнi учительськi iнститути в 1919 р. стали педагогiчними, а протягом 1920-1921 pp. їх перетворили на IНО. Така доля спiткала Херсонський i Чернiгiвський учительськi iнститути. Житомирський IНО розпочав свою дiяльнiсть 14 серпня 1920 p., а Златопiльський - 22 вересня 1921 р.61 . Черкаський iнститут народної освiти зареєстрував свiй статут у лютому 1921 р. у Кременчуцькому губнарвiддiлi освiти на зразок педiнституту. Згодом там дiяли такi факультети: соцiального виховання, профосвiти i полiтпросвiти. На перший курс зарахували колишнiх випускникiв гiмназiй та учительських семiнарiй. Ректором призначили О.Г.Архиповича, котрий закiнчив свого часу Київський унiверситет, працював там приват-доцентом. Житомирський iнститут народної освiти очолював М.А.Михалевич, випускник Київського унiверситету (1911), професор математики. Полтавський IНО виник навеснi 1921 p., ректорами якого були Н.Ю.Мiрза-Авак'янц, В.О.Щепотьєв, I.Ф.Рибаков, а викладачами: М.Г.Иогансен, Г.Г.Ващенко, Т.Франко, Е.Г.Жаботинський, М.А.Грюн, Е.Е.Борг, В.С.Воропай, М.О.Лесовський та iншi, якi здобували вищу освiту до 1917 р. в унiверситетах Вiдня, Львова, Києва, Москви, Петербурга, Дерпта, в Московськiй духовнiй семiнарiї62 .

У Кам'янець-Подiльському IНО працювали С.Л.Рудницький, П.М.Бучинський, М.М.Федоров, М.О.Столяров, Є.Д.Сташевський, П.Г.Клепатський, М.О.Драй-Хмара. 20 липня 1920 р. розпочав свою дiяльнiсть Вищий iнститут народної освiти їм. Драгоманова у Києвi (ВIНО), в якому викладали С.А.Ананьїн, О.М.Гiляров, В.С.Iконников, Д.О.Граве, О.О.Оглоблин, О.С. Курбас, О.П. Оглоблин, О.С. Грушевський, B.C. Данилевич, А.Ю.Кримський, М.О.Макаренко, М.О.Столяров, П.А.Тутковський, Л.М.Старицька-Черняхiвська, Й.Ю.Гермайзе, Г.М.Iваниця, Я.Т.Чепiга, В.М.Ганцов, I.О.Соколянський, А.В.Корчак-Чепуркiвський, якi належали до науково-педагогiчної елiти України. У ХIНО читали лекцiї О.Н.Синявсь-

стр. 74

кий, М.Ф.Сумцов, Д.I.Багалiй, О.I.Попов, О.Т.Дяков, М.Г.Йогансен, Я.А.Мамонтов, АЛ. Гендрихiвська - вiдомi вченi, педагоги, лiтератори''63 .

Таким чином, внаслiдок лiквiдацiї Одеського, Харкiвського та Київського унiверситетiв виникли iнститути народної освiти. Вони дiяли на основi реорганiзацiї колишнiх учительських i педагогiчних iнститутiв. Восени 1922 р. налiчувалося 14, у 1923 р. - 15 педагогiчних вузiв, а в 1925 р. дiяло 35 iнститутiв, у тому числi 12 педагогiчних64 . На перiод модернiзацiї вищої школи, тобто упродовж 1920-1921 pp., фактично залишався достатньо квалiфiкований професорсько-викладацький склад вузiв. Наприклад, у груднi 1921 р. в Одеському IНО працювало 56 професорiв, а в Златопiльському IНО Чигиринського повiту Кременчуцької губернiї ректором був колишнiй приват-доцент Київського унiверситету С.Грушевський, проректором i деканом соцвиху теж приват-доцент Київського унiверситету Р.В.Кужепов, а викладачем французької мови та захiдноєвропейської лiтератури - дипломований випускник Паризького унiверситету М.В. Вальтер, випускники Вищих жiночих курсiв у Москвi, Iнституту шляхетних дiвчат у Києвi65 .

Ставлення радянської влади до колишньої iнтелiгенцiї було загалом негативним, а взаємини з нею досить напруженими. Лiквiдувати схему i структуру старої вищої школи виявилося справою легшою, нiж навернення до нової системи "освiти" професорсько-викладацького складу дореволюцiйної пiдготовки. Для них створювали науково-дослiднi кафедри, яких у 1925 р. налiчувалося 85 з рiзних галузей знань. В основному викладачi володiли росiйською мовою, нею розмовляли i писали. Наприклад, iз 39 завiдуючих кафедрами професорiв Харкова у 1925 р. 31 не володiв українською, в Одесi, вiдповiдно, 11 i 8, у Києвi - 20 i 12, в Катеринославi - 7 i 6, а загалом в Українi 58 завiдуючих дослiдних кафедр не використовували української мови66 . Українiзацiя, яка виконувала передусiм iдейно-полiтичнi функцiї, хоч i позначилася на ефективностi мовної полiтики, не стала справжнiм модернiзацiйним фактором у становленнi української нацiональної системи освiти. Вона поширювалася переважно на схему освiтньо-культурних закладiв, на фiлологiзацiю, тобто навчання української мови зросiйщеного i взагалi росiйськомовного партiйно-державного апарату. "Старорежимна" професура залишалася на дореволюцiйних традицiях.

Активна радянiзацiя вищої школи виявилася для професорського складу несподiваною, а її органiзацiйнi й особливо концептуальнi пiдвалини викладачi спочатку не сприймали. їх матерiальне становище було жахливим, а так звана зарплата в умовах економiчної кризи i руїни засвiдчувала лише працездатнiсть та зайнятiсть колишнiх професорiв, звиклих до певних привiлеїв i гiдного життя. 12 грудня 1921 р. академiк А.Ю.Кримський у листi до наркома освiти Г.Ф. Гринька скаржився на те, що науковцi не отримували пiвроку платнi, а також просив видати йому шубу, тепле взуття, дрова, бо страждав вiд холоду i голоду, вiд глузування колег, мовляв, "та ви ж бiльшовик, ви маєте певну змогу добитися захисту проти холоду"67 . Замiсть хлiба i тепла держава запровадила звання "заслужений професор", персональнi пенсiї та за вислугу рокiв (25 рокiв наукової роботи або 10 рокiв з досягненням пенсiйного вiку - 65 рокiв) 68 . Соцiальна турбота радянської держави про її iнтелектуальну елiту залишалася декларативною.

Провiдною науково-педагогiчною установою й основним консультативно-методичним центром став Український науково-дослiдний iнститут педагогiки, що розпочав свою дiяльнiсть восени 1926 р. Спочатку УНДШ не мав загальноукраїнських повноважень, а тому не керував кафедрами в Українi. Самостiйної Академiї педагогiчних наук не створили, а при ВУАН iснувала лише науково-педагогiчна комiсiя, очолювана президентом О.В.Корчак-Чепуркiвським, яка i переймалася науковим обґрунтуванням iсторико-теоретичних проблем освiтнього процесу в Українi69 . Певною науково-теоретич-

стр. 75

ною самобутнiстю вирiзнялися кафедри педологiї в Одесi та Харковi, тому що займалися проблемами рефлексологiї, бiопсихiчними i психопатологiчними питаннями пiдростаючого поколiння вiд народження дитини до формування особистостi, тобто спостерiгалися "бiологiзми" та запозичення принципiв "буржуазної педагогiки", хоча розвивався i напрямок соцiальної педологiї. Розвиток самодiяльних педагогiчних (неформальних) товариств не забороняли, але i не вважали за доцiльне, посилаючись на дiяльнiсть кафедр. В Одесi протягом першої половини 20-х pp. виникла i дiяла Асоцiацiя наукової педагогiки, яку очолював А.Г.Готалов-Готлiб, але вона була пiдзвiтна губвiддiлу освiти70 .

Система управлiння освiтою в Українi зазнала кардинальних змiн: вона вiдрiзнялася вiд дореволюцiйної схемою, функцiональними принципами, небувалою бюрократизацiєю апарату. Реорганiзацiя Мiнiстерства народної освiти та його структури завершилася фактично впродовж декiлькох мiсяцiв першої половини 1920 p., а становлення радянської схеми не обмежилося змiною офiцiйних назв. Колишнi установи "виявилися ворожими цiлям i методам висунутим революцiєю", але модернiзацiя, тобто формування схеми i системи радянської освiти, означала "тривалу й запеклу боротьбу з iнерцiєю буржуазної освiти", "еволюцiю вiд iдеалiзму до практицизму"71 . До середини 20-х pp. Наркомос УСРР, як i решта наркомосiв, дiяв за органiзацiйною системою i принципами главкiв, тобто головних управлiнь, якi вiддзеркалювали основнi напрямки освiти - соцвиху, профосвiти, полiтпросвiти. На цих трьох китах функцiонували i губернськi вiддiли освiти. При Наркомосi iснувала рада нацiональних меншин, яка займалася культурно-освiтнiми проблемами етнонацiональних груп населення. Вона подiлялася на вiдповiднi секцiї, а в губернiях дiяли бюро секцiй. Так, 22 травня 1920 р. виникла єврейська секцiя, згодом постали татарська, латиська, а протягом 1921 - початку 1922 р. -п ольська i нiмецька. Подiбних пiдроздiлiв не було за дореволюцiйної доби, а також не виникало i проектiв "євреїзацiї школи", запропонованих Колегiєю Наркомосу УСРР у жовтнi 1925 р.72 .

Текстологiчний аналiз джерел i лiтератури в контекстi модернiзацiї системи освiти (дореволюцiйної i радянської) дозволив виявити смислове значення основних термiнiв. У виданнях початку 20-х pp. застосовували визначення "революцiонiзацiя", "еволюцiя", "реорганiзацiя", "радянiзацiя", якi стосувалися системних зрушень в освiтнiй галузi73 . Вони не завжди зiставнi i доречнi.

Термiн "революцiонiзувати освiту" означав її докорiнну змiну, а не реорганiзацiю чи модернiзацiю, тому що стару школу "не осучаснювали" - її просто лiквiдували. Поняття "реорганiзацiя" стосувалося вдосконалення вже iснуючої тодi радянської системи освiти, а "радянiзацiя" бiльше пасувала змiсту i сутi "модернiзацiї", оскiльки торкалася схеми i системних функцiональних ознак освiти, поширювала вплив на всю педагогiчну галузь. Зокрема весною 1925 р. зазнали змiн реорганiзацiйно-управлiнськi структури Наркомосу: головнi управлiння (головсоцвиху, головпрофосу i головком-просвiти) скасували, а натомiсть виникли управлiння з одноособовим керiвництвом 74 . Основнi функцiї зосереджувалися в колегiї Наркомосу, при якiй почав дiяти Державний науково-методологiчний комiтет - орган офiцiйної науково-педагогiчної цензури в УСРР. Вiн займався рецензуванням праць i пiдручникiв, рекомендацiями на посаду професорiв та викладачiв вузiв, апробацiєю навчальних програм тощо. Педагогiв допускали до роботи лише пiсля iспиту з "полiтграмоти". Радянський педагог мав володiти високою педагогiчною майстернiстю, пролетарським свiтоглядом i бути суспiльно активним. Державний комiтет здiйснював контроль над усiма установами й органами Наркомосу, якi займалися науково-методологiчною роботою, сприяли запровадженню в навчально-виховному процесi та в освiтньо-культурних закладах єдиного методу навчання i виховання, основаного на принципах

стр. 76

марксистської методологiї. При комiтетi iснував штатний склад предметникiв i "гюлiтрецензентiв" - I.О.Соколянський, В.А.Арнаутов, М.Г.Кулiш, Д.С.Славченко, П.I.Духно, М.С.Волобуєв, А.А.Рiчицький, А.А.Хвиля, А.Т.Приходько, О.I.Попов, Я.Т.Чепiга, О.С.Залужний, М.М.Биковець та iншi вiдомi в 20-х pp. ученi, педагоги, лiтератори75 .

Модернiзацiя народної освiти вiдбувалася в умовах монопартiйної системи влади, функцiонування багатоукладностi економiчного життя, монопольного панування державного сектора й абсолютної iдеологiзацiї духовної сфери. Основнi iдейно-полiтичнi постулати, догми i схеми суспiльної органiзацiї, якi запроваджувала ВКП(б), визначали суть принципiв "радянiзацiї". Проголошення марксистської методологiї в педагогiцi виявило неоднозначну реакцiю "старорежимної" i "петлюрiвської" iнтелiгенцiї, яка здебiльшого своєчасно залишила країну рад, а решта вiдчула всi переваги радянської модернiзацiї їхнiх концептуально-свiтоглядних переконань. 22 жовтня 1922 р. заступник наркома освiти Я. Ряппо запропонував штабу вiйськ ГПУ заслухати його доповiдь "Боротьба з буржуазною iдеологiєю по лiнiї культурно-освiтнiх установ"76 , яка, очевидно, мала полiтично озброїти загони "очищення" суспiльства вiд небажаних елементiв. Весною 1922 р. полiтбюро ЦК КП(б)У заслухало питання "Про полiтичнi виступи професури", погодившись на їх "планове перекидання" до iнших вузiв, а найактивнiших - "за межi федерацiї"77 . Полiтичнi чистки i терор стали невiд'ємним i ключовим методом "радянiзацiї" iнтелiгенцiї в науково-педагогiчиих установах. В освiтнiх закладах, при видавництвах, у суспiльствi загалом дiяла мережа полiтичної цензури, функцiї i завдання якої досить вичерпно розкривали суть бiльшовицької модернiзацiї освiти 78 .

У жовтнi 1922 р. вiд обов'язкiв наркома освiти звiльнили Г.Ф. Гринька з формулюванням: "за невиконання партiйних директив, нереагування на критичнi зауваження i попередження партiї", а також розiслали спецiальнi iнструкцiї про усунення непридатних педкадрiв. Репресiї стали засобом модернiзацiї. Так, улiтку 1922 р. значна частина професорiв колишнього Київського унiверситету св. Володимира вже перебувала за кордоном, деякi померли вiд тифу, iнших чекiсти розстрiляли, а решту виснажували фiзично i духовно: не виплачували платнi, забороняли читати лекцiї, заарештовували79 . Органи ГПУ за пiдтримки ЦК КП(б)У депортували з України 77 представникiв науково-педагогiчної та культурно-просвiтницької iнтелiгенцiї, у тому числi 47 працiвникiв вищої школи, з них 32 професори80 . Нищiвного удару зазнала саме так звана "петлюрiвська iнтелiгенцiя", тобто учителi i професорсько-викладацький склад вузiв, вихованих на iдеях У HP, лiквiдацiя яких припадала саме на 1921-1923 pp.81 . Звiльненi професорськi кафедри займали колишнi студенти, якi стали членами партiї.

Радянська система освiти запровадила механiзм соцiальних чисток студентiв. Постанова ВУЦВК та РНК УСРР "Про приймання до вищих шкiл УСРР" вiд 8 березня 1926 р. рекомендувала такий порядок прийому до вузiв, щоб "забезпечити можливiсть учитися робiтникам, селянам, трудовiй iнтелiгенцiї та кустарям"82 . Система "розкладки мiсць" у вузах скасовувалася, крiм рабфакiв, але запроваджувався жорсткий принцип соцiального вiдбору i наявностi вiдповiдних документiв (анкета абiтурiєнта, засвiдчена сiльрадою, КНС чи профспiлкою, рекомендацiя-характеристика, соцiальне походження батькiв). У лютому 1925 р. почали вимагати характеристики учня, поширивши в школах iнструкцiю з її написання 83 .

Полiтизацiя, а точнiше комунiзацiя педколективiв шляхом прийняття до КП(б)У i ЛКСМУ молодих педагогiв, соцiальнi чистки, українiзацiя, а не "радянiзацiї" чи "русифiкацiя" - становили арсенал методiв, засобiв i факторiв "радянiзацiї" навчально-виховного процесу i школи взагалi. Прийом освiтян до лав КП(б)У не вважався "ударною" кампанiєю. В 1924-1925 pp. в iнститутах робiтничо-селянське студентство становило 45 %, у технiкумах - 73,7 %,

стр. 77

а комунiсти серед них - 17,5 %84 . Етнiчнi українцi серед студентiв сягали в iнститутах 56,8 %, а в технiкумах - 63,7 %85 .

Принципове концептуальне значення для з'ясування сутi модернiзацiї як процесу i методу утвердження радянської системи освiти має порiвняння принципiв i схем її функцiонування в РСФРР та УСРР упродовж 20-х pp. Проблема залишається малодослiдженою, а на її функцiональнi ознаки i розходження звертав увагу свого часу М.О. Скрипник. "Десять рокiв, - згадував вiн на початку 1930 p., - йшла боротьба мiж двома системами народної освiти - росiйською i українською"86 . Слово "боротьба" швидше означало "спiвiснування", нiж "антагонiзм", тому що уособлювало функцiонально й концептуально лише двi схеми освiти, двi частини одного цiлого - "проведення лiнiї комунiстичної освiти"87 . Вони не мали "нi на гран нацiонального характеру", не виникали "з властивостей тої чи iншої нацiональної республiки", а їх "фундатори не виходили з того, що дана система пристосована лише для цiєї республiки"88 . Такою була думка наркома освiти України, хоча насправдi вiдмiнностi iснували i досить суттєвi, але це тема окремого дослiдження.

Прихильники обох систем вважали їх творiння унiверсальним, а вiдтак прагнули всесоюзного застосування. До семи рокiв трудової школи мiж росiйською та українською системами не було "нiяких розходжень", а далi починалися структурно-схематичнi вiдмiнностi: росiйська система мала пiсля семирiчки переважно дев'ятирiчку, орiєнтовану на полiтехнiчнi знання i пiдготовку до вузу; над українською семирiчкою стояла профшкола з 3-рiчним термiном навчання, яка, з одного боку, готувала учнiв до "високої школи", а з iншого, - давала фаховi знання однiєї з професiй. У Росiї iснували два типи вузiв: iнститути для пiдготовки органiзаторiв виробництва й iнженерiв, а також унiверситети старого дореволюцiйного типу з багатьма факультетами. За органiзацiйною схемою система вищої освiти залишалася без змiн. В Українi унiверситети були лiквiдованi, а натомiсть виникли рiзнi iнститути, якi готували квалiфiкованого iнженера й органiзатора виробництва. Український технiкум належав до категорiї вищого навчального закладу, а в Росiї був середньотехнiчиим. На початку 20-х pp. українськi освiтяни пропонували принцип монотехнiзму в розбудовi школи, тобто надання знань i навичок з однiєї професiї. У 1925-1926 pp. виникли полiтехнiчнi iнститути багатофакультетного профiлю. Формування єдиної системи освiти припадає на роки керiвництва Наркомосом М.О. Скрипника, тобто кiнець 20-х - до липня 1933 р.

Таким чином, застосування поняття "народна освiта" для перiоду 1920-х pp. загалом можливе, але його соцiально-класова обмеженiсть, практика полiтичних та соцiальних чисток студентiв i викладачiв викликає сумнiв стосовно доцiльностi такої оцiнки. Радянська система освiти, враховуючи її переваги i вади, була орiєнтована на задоволення потреб держави, на впровадження бiльшовицької моделi соцiалiзму, але значно менше на вдосконалення суспiльних вiдносин. Маючи могутнiй науково-педагогiчний потенцiал, вона взяла на себе непосильнi завдання (загальна початкова освiта дiтей, лiквiдацiя неписьменностi), якi вимагали серйозної органiзацiйної та фiнансової бази. Модернiзацiя торкнулася структурних i функцiональних принципiв освiти, не обмежуючись лише змiнами органiзацiйних форм та схеми.

1 Нариси iсторiї українського шкiльництва (1905 - 1933). Навчальний посiбник. - К., 1996. - 302 с; Сухомлинська Ольга. Персонали в iсторико-педагогiчному дискурсi // Шлях освiти. - 2001. - N 4. - С. 10 - 19; Липинський В.В. Становлення i розвиток нової системи освiти в УСРР у 20-тi роки. - Донецьк, 2000. - С.247.

2 Вишневский А. Г. Серп и Рубль: Консервативная модернизация в СССР. - М., 1998. -429 с; Евсеева Е.Н. Эмигрантская и советская высшая школа 20-х гг.// Новый исторический вестник /М./. - 2001. - N 1. - С. 43-61; Кац Н.Г. Советизация российского учительства в годы нэпа // Там само. - С. 125 - 136; Петров Е.В. Научно-педагогическая деятельность русских историков-эмигрантов в США (первая половина XX в.) : источники и историография. -СПб., 2000. - 160 с; Культура и власть в условиях коммуникационной революции XX века:

стр. 78

Форум немецко-российских исследователей / Под ред. К. Аймермахера, Г. Бордюгова и др. - М., 2002. - 478 с.

3 Попiв О. Студiюйте та використовуйте революцiйну дитячу творчiсть // Радянська освiта. - 1923. - N 1. - С 87-92.

4 Порадник по соцiальному вихованню дiтей (упорядкований Укрсоцвих НКО УСРР). - X., 1921. - Вип. 1. - 134 с; Порадник по соцiальному вихованню (Головсоцвих НКО УСРР). -Б.м.в., 1925. - 271 с; Порадник соцiального виховання: Програми першого концентру для сiльських трудових шкiл УСРР. - X., 1925. - 168 с

5 Порадник полiтосвiтроботи на селi. Збiрник методичних статей за ред. М.Волобуєва. -X., 1926. - 393 с; Порадник полiтпросвiтроботи на селi за ред. М. Волобуєва.- Х.,1929.- 585 с

6 Мамонтов Я. Що таке педагогiчна система // Радянська освiта. - 1925. - N 5. - С 13.

7 Там само.

8 Там само. - С. 20.

9 Скрипник М. За єдину систему народної освiти // Радянська освiта. - 1930. - N5-6. - С 3.

10 Там само.

11 Там само.

12 Самброс Ю. Перепiдготовка вчительства на Сумщинi // Радянська освiта. - 1924. - N 1-2. - С 102-107.

13 Народня освiта на Вкраїнi. - X., 1924. - С.8.

14 Перший Всеукраїнський учительський з'їзд в Харковi вiд 5 до 11 сiчня 1925 р. (зi знiмками учасникiв з'їзду). - X., 1925. - С.7.

15 Збiрник декретiв, наказiв, розпоряджень по Народньому комiсарiату освiти УСРР. - X., 1920. - 26 с

16 Скрипник М. Всесоюзна нарада в справах народної освiти // Радянська освiта. -1930. - N7. - С.7.

17 Попов А. Факультет социального воспитания Харьковского ИНО // Путь просвещения. - 1922. - N2. - С.215.

18 Народня освiта на Вкраїнi. - С. 215.

19 Солодуб П. Революцiя и народнiй учитель // Радянська освiта. - 1925. - N 1. -С. 9-11.

20 Шумський О. На третьому фронтi (До учительського з'їзду) // Радянська освiта. -1925. - N 1. - С.5.

21 Солодуб П. Революцiя й народнiй учитель // Там само. - С 9.

22 Затонський В. До радянського вчительства // Радянська освiта. - 1923. - N 1. -С.6-14.

23 Попов А. Назв, праця. - С. 215.

24 Затонський В. Назв, праця. - С.8.

25 Шумський О. Назв, праця. - С.5.

26 Солодуб П. Назв, праця. - С 10.

27 Мiзерницький О. Змiцнюємо правовий стан учительства // Радянська освiта. - 1925. - N1. - С 10.

28 Центральний державний архiв вищих органiв влади та управлiння України (далi - ЦДАВО України). - Ф. 337. - Оп.1. - Спр. 5100. - Арк. 1 - 4.

29 Положение о единой трудовой школе РСФСР. - X., 1919. - 17 с.

30 Народня освiта на Вкраїнi. - С. 10.

31 ЦДАВО України. - Ф. 34. - Оп. 14. - Спр. 1225. - Арк. 136.

32 Збiрник узаконень робiтничо-селянського уряду України (далi. - ЗУ України). - 1924. - Ч. 19. - Арт. 170.

33 Там само. - С 14.

34 ЗУ України. - 1925. - N 62-63. - Арт. 355.

35 Збiрник чинного законодавства УСРР про народну освiту. - X., 1927. - С 61-67.

36 ЦДАВО України. - Ф.166. - Оп.2. - Спр.1037. - Арк. 3-4.

37 Праця в установах i торговельних пiдприємствах у 1924 роцi. - X., 1925. - С XV.

38 ЦДАВО України. - Ф. 337. - Оп.1. - Спр. 5100. - Арк.51; Ф.539. - Оп.16. - Спр. 678. - Арк. 3-4.

39 Полоцький. Загальне навчання на новому етапi // Радянська освiта. - 1930. - N10. -С. 12.

40 Шумський О. Назв, праця. - С.7.

41 Чепiга Я. Єдиний план i метод соцiального виховання // Соцiальне виховання. - 1922. - N1. - С 6-14; Попiв О. До питання про пiдготовку робiтникiв соцiального виховання // Там само. - С. 73-79; Попов А. Назв, праця. - С.215; Шляхи української педагогiки. Стаття О. Залужного // Виробнича думка. - 1930. - 1 сiчня. - N1.

42 Манжос Борис. Колективiзацiя при Дальтон-планi // Радянська освiта. - 1924. - N7. - С 19 - 26.

43 Мамонтов Я. Право держави i право дитини з приводу "Декларацiї Наркомосвiти УСРР про соцiальне виховання дiтей" // Соцiальне виховання. - 1922. - N 1. - С 34 - 42.

44 Попiв О. Актуальнi справи дитячої лiтератури, як педагогiчного чинника // Радянська освiта. - 1930. - N 1. - С 30.

45 Т.Д. Дещо про закордонне вчительство // Радянська освiта. - 1929. - N 11. -С 45-51.

стр. 79

46 Ананьїн С. Актуальнi педагогiчнi питання на Заходi // Радянська освiта. - 1924. -N 1-2. - С 85-92.

47 ЦДАВО України. - Ф. 539. - Оп.З. - Спр. 1393. - Арк.152.

48 Праця в установах i торгiвельних пiдприємствах у 1924 роцi. - X., 1925. - С XV.

49 ЦДАВО України. - Ф. 166. - Оп.2. - Спр. 287. - Арк.38.

50 Там само. - Ф.539. - Оп. 3. - Спр. 1393. - Арк.18.

51 Самоубийства в СССР 1922 - 1925. Статистика в СССР. - Т. XXXV. - Вып.1. - М., 1927. - С 16 - 30.

52 Долiнго М. Матерiальне становище робiтникiв освiти на Українi // Радянська освiта. -1924. - N 3-4. - С. 112-116.

53 ЦДАВО України. - Ф. 539. - Оп.З. - Спр. 1393. - Арк.151.

54 Там само.

55 ЗУ України. - 1925. - N 62-63. - Арт. 355.

56 Центральний державний архiв громадських об'єднань (далi - ЦДАГО України). - Ф.1. - Оп.6. - Спр.29. - Арк.56.

57 Збiрник чинного законодавства УСРР про народну освiту. - X., 1927. - С 69 -71, 100 - 104.

58 ЗУ України. - 1926. - N18. - Арт. 147.

59 Попов А. Назв, праця. - С.215, 217 - 230.

60 ЦДАВО України,- Ф.166. - Оп.1,- Спр. 1102.- Арк.427; Оп.2.-Спр.471.- Арк.1-2, 12.

61 Там само. - Оп.2. - Спр. 1145. - Арк.З; Спр.1149. - Арк.2; Спр.291. - Арк..13; Спр. 292. - Арк.18.

62 Там само. - Оп.2. - Спр. 292. - Арк.5; Спр. 291. - Арк.80; Оп.1. - Спр. 1101. - Арк. 52 - 59.

63 Там само. - Оп.2. - Спр. 289. - Арк.93 - 118; Спр. 286. - Арк.56 - 60.

64 Там само. - Спр. 290. - Арк. 14.

65 Там само. - Оп.2. - Спр. 1037. - Арк.1; Ф.337. - Оп.1. - Спр. 5100. - Арк. 1-4.

66 Там само. - Ф. 166. - Оп.2. - Спр. 293. - Арк.1.; Спр. 292. - Арк. 12.

67 Там само. - Ф. 337. - Оп.1. - Спр. 5100. - Арк.З - 4.

68 ЗУ України. - 1925. - N 88-89. - Арт. 507.

69 ЦДАВО України. - Ф. 539. - Оп.4. - Спр. 1402. - Арк.6; Ф. 177. - Оп.1. - Спр. 1008. - Арк.4; Оп.З. - Спр. 1425. - Арк.14-15.

70 Там само. - Ф. 166. - Оп.2. - Спр. 1189. - Арк.1 - 2.

71 Там само. - Ф. 539. - Оп.1. - Спр.111. - Арк.76.

72 Там само. - Арк. 5 - 9; Спр. 612. - Арк. З - 6; Ф. 177.- Оп. 1.- Спр. 1004. - Арк. 20.

73 Отчет Волынского губернского отдела народного образования. - Житомир, 1924. -С. 3 - 24; Попов А. Факультет социального воспитания... - С. 215-216; Збiрник чинного законодавства УСРР про народну освiту... - С. 8.

74 Збiрник чинного законодавства УСРР про народну освiту... - С. 8 - 9.

75 ЦДАВО України. - Ф. 539. - Оп. 7. - Спр. 1190. - Арк. 24 - 25; Ф. 166. - Оп. 4. - Спр. 341. - Арк. 6; Оп. 4. - Спр. 1402. - Арк. 287 - 288; Ф.166. - Оп. 2. - Спр. 799. - Арк. 18.

76 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 6. - Спр. 29. - Арк. 56.

77 Див.: Очеретянко В. Полiтична цензура в системi контролю за особистiстю та суспiльством // 3 архiву ВУЧК ДПУ, НКВС, КДБ. - 1998. - N 1/2. - С. 70-75.

78 Славута Г. Антирелiгiйна полiтика Радянської держави в галузi народної освiти у 20-30-х pp. // Там само. - С 245.

79 Очеретянко В. Переслiдування української iнтелiгенцiї в першiй половинi 20-х рокiв (за матерiалами фондiв Росiйського зарубiжного архiву Державного архiву Росiйської Федерацii) // Там само. - 1997. - N 1/2. - С 247-249.

80 Архiрейський Д Ченцов В. Антирадянська нацiональна опозицiя в УСРР в 20-тi pp.: погляд на проблему крiзь архiвнi джерела // Там само. - 2000. - N 2/4. - С 16-30.

81 Народна освiта на Вкраїнi. - X., 1924. - С 18.

82 Збiрник чинного законодавства УСРР про народну освiту. - С. 68.

83 ЦДАВО України. - Ф. 166. - Оп. 4. - Спр. 339. - Арк. 640; Директивы ВКП(б) по вопросам просвещения. - М., 1931. - С. 24.

84 ЦДАВО України. - Ф. 539. - Оп. 3. - Спр. 1393. - Арк. 217.

85 Скрипник М. Всесоюзна нарада в справах народної освiти. - С. 1.

86 Скрипник М. За єдину систему народної освiти. - С.1.

87 Там само.

88 Скрипник М. Всесоюзна нарада в справах народної освiти. - С 2 - 7.

The article highlights the peculiarities of the educational system modernization in USRR in 1920's, shows the scientific-pedagogical intelligence role and status in modernization processes, as well as the specificity of Ukrainian and Russian educational systems, their common and distinguishing features.






 

Биографии знаменитых Политология UKАнглийский язык
Биология ПРАВО: межд. BYКультура Украины
Военное дело ПРАВО: теория BYПраво Украины
Вопросы науки Психология BYЭкономика Украины
История Всемирная Религия BYИстория Украины
Компьютерные технологии Спорт BYЛитература Украины
Культура и искусство Технологии и машины RUПраво России
Лингвистика (языки мира) Философия RUКультура России
Любовь и секс Экология Земли RUИстория России
Медицина и здоровье Экономические науки RUЭкономика России
Образование, обучение Разное RUРусская поэзия

 


Вы автор? Нажмите "Добавить работу" и о Ваших разработках узнает вся научная Украина

УЦБ, 2002-2019. Проект работает с 2002 года. Все права защищены (с).
На главную | Разместить рекламу на сайте elib.org.ua (контакты, прайс)