ЦИФРОВАЯ БИБЛИОТЕКА УКРАИНЫ | ELIB.ORG.UA


(мы переехали!) Ukrainian flag (little) ELIBRARY.COM.UA - Украинская библиотека №1

ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВИХ ВІДНОСИН, ЯКІ СКЛАДАЮТЬСЯ В ГАЛУЗІ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У ЗВ’ЯЗКУ З НОВЕЛАМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

АвторДАТА ПУБЛИКАЦИИ: 25 декабря 2014
АвторОПУБЛИКОВАЛ: С. О. Сафронов
АвторРУБРИКА: ТЕОРИЯ ПРАВА




УДК 343.123.12
Сафронов С. О.
канд. юрид. наук, доцент,
професор кафедри ОРД ННІКМ
Харківського національного
університету внутрішніх справ



ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВИХ ВІДНОСИН, ЯКІ СКЛАДАЮТЬСЯ В ГАЛУЗІ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У ЗВ’ЯЗКУ З НОВЕЛАМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА


Останнім часом в Україні відбулося багато змін у сфері законодавчого регулювання правоохоронної функції держави. У 2012 році набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України разом з яким були введені певні законодавчі новели в сферу роботи суб’єктів оперативно-розшукової діяльності. Досліджуючи суспільні відносини, що склалися після набуття чинності новим КПК та після введення певних змін в інші законодавчі акти, були виявлені фактори, які не сприятимуть покращенню стану протидії злочинності з боку оперативних підрозділів ОВС України.

Емпіричною базою дослідження стали матеріали опитування 50 слідчих ОВС України та 50 осіб, які обіймають посади оперуповноважених у різних службах оперативних підрозділів ОВС України.

Завдяки проведеним дослідженням було встановлено, що негативний вплив на сучасний стан організації ОРД в ОВС України відіграв відтік у 2012 - 2014 р. досвідчених кадрів, які не побажали бути «помічником слідчого», оскільки Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» від 13 квітня 2012 р. № 4652-VІ на оперативні підрозділи було покладено функцію виконання доручень слідчого про проведення слідчих дій та негласних слідчих (розшукових) дій (див. ст. 41 КПК та ч. 4 ст. 7 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність»). Працівники оперативних підрозділів констатують, що почастішали випадки, коли слідчі розслідують злочини «не виходячи з кабінету», шляхом надання оперуповноваженим доручень на проведення слідчих дій. При цьому не враховується, що виконання доручень слідчого стосовно проведення гласних слідчих дій розшифровує оперуповноваженого, у подальшому ускладнює вжиття заходів конспірації, які є суттєвими засадами в оперативній роботі, зокрема при здійсненні ініціативного пошуку, під час застосування агентурного методу. Безумовно, це не влаштовувало найбільш кваліфікованих оперуповноважених.

Особливої уваги заслуговує ч. 2 ст. 41 КПК, у якій зазначається, що оперативні підрозділи не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями про їх проведення до слідчого судді чи прокурора. Саме ця правова норма внесла непорозуміння з боку практичних працівників оперативних підрозділів ОВС з приводу їхніх завдань у кримінальному провадженні. На практиці часто виникають питання: «Яким способом слід діяти працівникам оперативних підрозділів, якщо здійснення процесуальних дій заборонено законодавством? Чи можливо здійснювати непроцесуальні дії, і чи будуть вони правомірними в контексті до ст. 19 Конституції України?». На жаль, у КПК України не існує нормативного тлумачення поняття «процесуальні дії», а офіційне тлумачення законів є прерогативою Конституційного Суду.

Непричетність оперативних підрозділів до процесу доказування (згідно зі ст. 92 КПК оперативний підрозділ та орган дізнання не є суб’єктом доказування у кримінальному провадженні) штучно створила умови для байдужості працівників оперативних підрозділів щодо якості збору доказів, щодо остаточних результатів кримінального провадження. Оперуповноважені майже втратили мотивацію щодо оперативного супроводження кримінального провадження. На практиці спостерігається тенденція, коли з часу початку кримінального провадження здійснення оперативно-розшукової діяльності взагалі припиняється, а оперуповноважені лише очікують доручень слідчого на проведення слідчих дій або негласних слідчих (розшукових) дій.

У складну ситуацію потрапляють слідчі та прокурори у разі, коли розпочато кримінальне провадження за фактом вчинення злочину невстановленою особою. Оскільки ані слідчий, ані прокурор не мають права давати доручення на проведення ОРД з метою встановлення особи, яка скоїла злочин, чи з метою встановлення свідків злочину процес розслідування суттєво гальмується, нерозкриті злочини переходять у категорію минулих років з перспективою остаточної втрати доказів. Які доручення може давати слідчий оперативним підрозділам у разі інформаційної недостатності, коли невідома особа, яка вчинила злочин, та немає свідків злочину? Очевидним є те, що слідчі дії та негласні слідчі (розшукові) дії здійснюються відносно відомої особи, у визначеному місці, спрямовані на фіксацію доказів, а не на отримання інформації оперативної обізнаності. Водночас оперативні підрозділи не мають права здійснювати процесуальні дії і навіть клопотатися про їх проведення (див. ч. 2 ст. 41 КПК) на етапі кримінального провадження.

На стан боротьби зі злочинністю негативно впливає ст. 6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Згідно з цією статтею підставою для проведення ОРД є інформація про факт готування до злочину. З цього виходить, що за фактом вже вчиненого злочину (зокрема закінченого готування або замаху на злочин) оперативно-розшукова діяльність взагалі не може проводитись, оскільки для цього немає правових підстав. Відповідно, оперативні підрозділи не можуть скористатися своїми правами, передбаченими ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», не мають права завести оперативно-розшукову справу, бо вона заводиться лише у випадку наявності підстав для проведення ОРД (див. ч. 1 ст. 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»). Зрозуміло, все це вкрай не сприяє процесу розслідування, а в ОВС України штучно усувається мотивація єдності службових прагнень між оперативними підрозділами та слідчими.

До речі, в Україні більшість злочинів вчиняється умисно, що свідчить про високий ступінь ймовірного існування у суб’єктів злочину злочинного наміру, який є одним з елементів у процесі формування умислу. Результати опитування працівників оперативних підрозділів ОВС свідчать про те, що на етапі кримінального провадження найчастіше завдяки саме оперативним методам виявляються неправомірні наміри особи протидіяти органам розслідування або суду. Очевидним є й те, що фіксація факту наявності злочинного наміру шляхом проведення оперативно-розшукових заходів була б вагомим доказом у доведенні суб’єктивної сторони злочину, давала б привід для здійснення оперативно-розшукової профілактики та попередження. Проте, факт виявлення злочинного наміру чомусь не є підставою для здійснення ОРД, хоча попередження злочинів є обов’язком оперативних підрозділів (див. ст. 7 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).

Фактично позбавляє перспектив оперативної роботи положення ч. 2 ст. 7 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», у якій зазначено: «…у разі виявлення ознак злочину оперативний підрозділ зобов’язаний невідкладно направити зібрані матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України до відповідного органу досудового розслідування…». З появою цього нормативного припису оперативні підрозділи, з метою послаблення службового навантаження, почали фіксувати лише ознаки незакінчених злочинів (готування або замаху) і передавати матеріали до органу досудового розслідування, а з часу початку кримінального провадження припиняти ОРД та виконання будь-яких процесуальних дій – на вимогу п. 3.2.13 наказу МВС України від 17.12.2012 № 07 та ч. 2 ст. 41 КПК.

На перший погляд здається, що ці дії попереджують злочин, оскільки оперативний підрозділ не допускає вчинення закінченого злочину. Але, насправді спостерігається зовсім інший негативний та соціально-небезпечний чинник. Використовуючи фрагментарність фіксації, яку здійснили оперативні підрозділи відносно діяльності фігурантів оперативної розробки та через зосередженість фіксуючих дій лише на зборі доказів щодо окремих ознак готування до злочину або замаху на злочин, підозрювані особи заявляють про наявність добровільної відмови від доведення злочину до кінця (ст. 17 КК). Наявність часового періоду між зафіксованими оперативними службами діями особи щодо окремих ознак готування до злочину або незавершеного замаху на злочин та початком слідчих дій стосовно підозрюваного дозволяє висувати злочинцям такі виправдувальні версії. Оскільки факт того, що готування або замах на злочин фігурантами оперативної розробки був остаточно завершеним не фіксується, довести те, що особа припинила готування або замах не за власної волі вкрай важко.

Окрім цього, вимоги щодо невідкладної передачі матеріалів ОРД в органи досудового слідства у разі виявлення ознак злочину обмежують оперативні підрозділи у можливостях отримання інформації завдяки проведенню саме оперативно-розшукових заходів, інколи через це взагалі втрачається можливість виявити організаторів злочинних груп, з’ясувати весь механізм злочинної діяльності та встановити всіх причетних до злочину осіб.

Суперечність окремих правових норм КПК робить невизначеним функціональний статус оперативних підрозділів у кримінальному провадженні. Так, за логікою, відповідно до параграфа 2 глави 3 КПК оперативний підрозділ є стороною обвинувачення. Водночас згідно з п. 19 та 25 ч. 1 ст. 3 КПК оперативний підрозділ не є стороною кримінального провадження навіть з боку обвинувачення, і взагалі не є учасником кримінального провадження. З цього виходить, що оперативний підрозділ у кримінальному провадженні займає місце органу, який лише збирає докази за дорученнями слідчого або прокурора шляхом проведення гласних або негласних слідчих дій. Така другорядна роль фактично призвела до втрати суб’єктами ОРД оперативної ініціативи, послабила мотивацію проведення ОРД під час кримінального провадження.

Часткове вирішення вищевказаних проблем можливо завдяки внесенню певних зміни в КПК та в Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність». Метою цих змін повинно бути прагнення посилити роль та статус оперативних підрозділів у кримінальному провадженні, зміцнити мотивацію оперуповноважених щодо якості забезпечення інтересів кримінального провадження. З цього приводу пропонується:
1) наділити оперативні підрозділи функцією розкриття злочинів, тобто встановлення особи, яка скоїла злочин, шляхом проведення оперативно-розшукової діяльності та інших процесуальних дій у разі, коли кримінальне провадження здійснюється за фактом вчинення кримінального правопорушення і невідома особа, яка його вчинила;
2) покласти на оперативні підрозділи обов’язок виконувати доручення слідчого або прокурора лише щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Зобов’язати слідчого самостійно проводити гласні слідчі (розшукові) дії. Надати слідчому право залучати працівників оперативних підрозділів до участі у проведенні гласних слідчих (розшукових) дій лише з метою виконання ними завдань оперативно-розшукової діяльності або обов’язків оперативних підрозділів;
3) дозволити оперативним підрозділам під час кримінального провадження звертатися до слідчого судді або прокурора з клопотаннями про проведення оперативно-розшукових заходів або негласних слідчих (розшукових) дій;
4) визнати оперативні підрозділи суб’єктами доказування у кримінальному провадженні;
5) надати слідчому та прокурору право під час кримінального провадження давати оперативним підрозділам доручення щодо здійснення оперативно-розшукової діяльності з метою встановлення особи, яка вчинила злочин, невідомих співучасників злочину, свідків та потерпілого;
6) розширити перелік підстав для проведення ОРД і визнати у якості такої підстави – інформацію про наявність наміру особи вчинити злочин;
7) надати право оперативним підрозділам у разі виявлення ознак незакінченого злочину проводити оперативно-розшукові заходи до моменту фіксації даних, які можуть свідчити про факт виконання особою усіх дій, які вона вважала необхідними для здійснення готування до злочину або для доведення злочину до кінця – за умови вжиття заходів, які унеможливлюють вчинення цією особою закінченого злочину;
8) визначити, що оперативні підрозділи є учасниками кримінального провадження з боку сторони обвинувачення.
При вирішенні вказаних проблем слід враховувати, що забезпечення інтересів кримінального судочинства є метою у виконанні завдань ОРД (див. ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»). Поняття інтересів кримінального судочинства передбачає забезпечення стану режиму законності під час кримінального провадження з боку всіх суб’єктів суспільних відносин. Тому, компетенція оперативних підрозділів повинна виходити за коло матеріалів певного кримінального провадження і, за своїм змістом стосуватися питань протидії злочинності.

Список літератури:
1. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» від 13 квітня 2012 р. № 4652-VІ [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Електрон. дані, 2012. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=2135-12, вільний. – Заголов. з екрану. – укр. мова.
2. Кримінальний процесуальний кодекс України. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2013. – 360 с.


[Скачать файл!ЗАГРУЗИТЬ ФАЙЛ]






 

Биографии знаменитых Политология UKАнглийский язык
Биология ПРАВО: межд. BYКультура Украины
Военное дело ПРАВО: теория BYПраво Украины
Вопросы науки Психология BYЭкономика Украины
История Всемирная Религия BYИстория Украины
Компьютерные технологии Спорт BYЛитература Украины
Культура и искусство Технологии и машины RUПраво России
Лингвистика (языки мира) Философия RUКультура России
Любовь и секс Экология Земли RUИстория России
Медицина и здоровье Экономические науки RUЭкономика России
Образование, обучение Разное RUРусская поэзия

 


Вы автор? Нажмите "Добавить работу" и о Ваших разработках узнает вся научная Украина

УЦБ, 2002-2019. Проект работает с 2002 года. Все права защищены (с).
На главную | Разместить рекламу на сайте elib.org.ua (контакты, прайс)