ЦИФРОВАЯ БИБЛИОТЕКА УКРАИНЫ | ELIB.ORG.UA


(мы переехали!) Ukrainian flag (little) ELIBRARY.COM.UA - Украинская библиотека №1

Тетяна Єщенко (Україна) ПРЕЦЕДЕНТНЕ ІМ’Я В АСПЕКТІ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ (на прикладі поетичного мовлення Василя Стуса)

АвторДАТА ПУБЛИКАЦИИ: 23 июля 2020
АвторОПУБЛИКОВАЛ: Єщенко Тетяна
АвторРУБРИКА:




Опубліковано:
//Рідний край. – 2015 - №1 (32). -С. 79 - 82.

Постановка проблеми та її зв’язок із науковими чи практичним завданнями. Сучасне мовознавство студіює текст як комунікативний акт між автором і реципієнтом (Адресант-Текст-Адресат), розглядаючи його як посередника і водночас як кінцеву реалізацію (результат, витворення) мовної комунікації. Наразі вербальний витвір містить у собі згорнуту систему усіх ланок вищевказаного акту: мету (інформацію прагматичних зв’язків з погляду суб’єкта), адресата (об’єкта, призначення, комунікатавної мети), які в процесі текстотворення виконують роль обліґаторних чинників, формуючи основні параметри словесного цілого. Отже, на часі лінгвістичної науки ХХІ століття - комунікативна сутність тексту, яка виражається в тому, що його структура, семантика і прагматика (форма, зміст і функції) підпорядковані утіленню авторської інтенції та її експлікації.
Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. Підґрунтя лінгвістичного вивчення текстової категорії (далі – ТК) «інтертекстуальність» було закладено працями представників постструктуралістської школи Ю.Крістевої і Р.Барта, а також учасників семіотичної школи М.Риффатера і Дж.Калера. Нині у мовознавчій науці розглядають інтертекстуальність у таких аспектах: 1) як текстову категорію (Р.Богранд, О.Воробйова, Л.Грек, У.Дресслер, О.Переломова, В.Рижкова, О.Селіванова); 2) як передумову текстуальності (Ю.Лотман, В.Лукін); 3) як засіб і реалізацію в конкретних текстах (О.Абрамова, Л.Бабенко, Н.Фатєєва). Окрім цього, до проблеми множинних зв’язків словесного цілого з іншими мовленнєвими витворами зверталися І.Арнольд, М.Бахтін, Ж.Дерріда, М.Ріффатер, Я.Якобсон.
Аналіз праць з окресленої проблеми в україністиці показав: нині вже існує низка кандидатських дисертацій, які висвітлюють окремі питання ТК «інтертекстуальність»: В.Рижкова [2004], Р.Чорновол-Ткаченко [2007], С.Киричук [2007], натомість відсутні розвідки, які б містили повний і детальний опис функціонування цієї категорії у поетичних текстах Василя Стуса. Розв’язання ж вказаної проблеми сприяє насамперед обґрунтуванню природи мовотворчості поета, своєрідності його мовного почерку.
Мета статті – здійснити опис мовних механізмів реалізації ТК «інтертекстуальність» у поетичному мовленні Василя Стуса.
Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань: 1) охарактеризувати широке і вузьке розуміння інтертекстуальності; 2) класифікувати наявні типи інтертекстуальності у сучасному мовознавстві; 3) з’ясувати домінувальні різновиди утілення аналізованої ТК у художньому дискурсі поета.
Виклад основного матеріалу. Текстова категорія - інваріантна ознака, що відтворює його найбільш істотні особливості, репрезентовані системою різнорідних мовних, лінгвокультурологічних, композиційних, естетичних і под. засобів, здатних взаємодіяти у процесі вираження комунікативних стратегій, інтенцій автора; це сутнісно-диференційна інваріантна ознака семіотичного простору тексту, що відображає його комунікативно-дискурсивну природу, детерміновану мовленнєво-мисленнєвою діяльністю мовця. Неодноразово наголошувалося на тому, що «інтертекстуальність - це наявність у певному тексті слідів інших текстів» [Селіванова 2008 : 514].
Нині у науці панує широке розуміння вищезазначеної категорії, коли інтертектуальність оголошується властивістю будь-якого тексту, розуміється як чинник своєрідного «колективного позасвідомого». Адже будь-який текст – це інтертекст або «роз¬вінчена цитата» [Барт 1994 : 486]. Згідно з цим передбачається, що нічого нового у словесному плані витворити не можна. Стверджується: текст прямо чи опосередковано вказує на свій претекст. Якщо і може з’явитися щось нового у тексті, так це лишень нові комбінування уже старих, відомих елементів. Вузьке розуміння інтертекстуальності збігається з власне лінгвістичним і полягає у: 1) «відтворенні в тексті елементів ранніх словесних цілих через цитування, алюзії, ремінісценції, прийом «текст у тексті», повторювання образів («вічні образи»), пародіювання та ін.; 2) наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл і напрямів) – тут мають місце усі різновиди стилізації» [Літературознавчий словник 1997 : 317]. Прецедентними одиницями (текстами-донорами) найчастіше постають цитати, міфи, легенди, казки, крилаті вислови, тексти відомих пісень, приказки, слоґани тощо.
Розрізняють типи інтертекстуальності: 1) власне інтертекстуальність, тобто наявність у тексті «чужого» тексту (цитата, плагіат, автоцитата, текст у тексті, алюзія, центон, ремінісценція, епіграф); 2) гіпертекстуальність - переказ або покликання коментарів на претекст, дописування чужого тексту, гра із претекстами, осміяння або пародіювання одним текстом іншого (переказ, коментар, рецензія, реферат, автореферат, відгук, резюме, анотація, переклад, продовження тексту, перезапис, пародіювання); 3) архітекстуальність, що віддзеркалює жанровий, тематичний, композиційний, стильовий зв’язок текстів (мандрівні сюжети, запозичення світоглядного способу естетичної фіксації світу, синкретизм функціональних стилів, запозичення теми, композиції, а також стилізація, повторення образів) [Фатеева 2007 : 121 - 159]. О.С. Переломова слушно зазначає: «показниками інтертекстуальності є мовні знаки різних рівнів, які присутні в тексті: від графічного рівня (лапки), до семантичного (ім’я автора або персонажа). Коли ж інтертекстуальність імпліцитна, то присутність іншого тексту варто шукати на рівні словесного цілого, де вони як чужорідні елементи порушують когерентність» [Переломова 2009 : 83].
ПЕРШУ ГРУПУ з-поміж домінувальних прецедентних імен у поетичному мовленні Василя Стуса складають біблійні назви (Господь, Архистратиг, Віфлеєм, Голгофа, Едем, Ной, Ірод, Іуда, Масіс, Саваоф, Пантократор, Єрихон). Вказані вище образи і сюжети, що з ними пов’язані, завжди активно використовувалися українськими митцями. Вплив Біблії на літературні твори українського письменства від Івана Вишенського аж до сьогодення - надзвичайно плідний і значний. Ідея Христоподібності вперше з’являється ще у давній українській літературі на рівні мотиву співрозп’яття, співпереживання Христових мук. Натомість у мовотворчості Василя Стуса вона озвучена по-новому: «Ти ж, Господи, мене скарай / зайди за власний небокрай / і відшукай нової тверді / і не корися, гордий смерде, / ні, смерті власній не корись / і тільки серцем не гнівись» (ЧТ:186); «Який бо холод довкруги! / Самотності! Ніде нікого. / Одна підтримка - голос Бога / вседорогий, все дорогий (ЧТ:186). Почасти ліричний герой порівнює себе із Саваофом, одним із імен Бога в юдаїстичній та християнській традиціях: «А я, неначе Саваоф, / бив веслами рогіз, / тулив до себе їх обох / і не встидався сліз» (ЧТ:186). Адресант уводить до поетичної тканини словесного цілого лексему «Пантократор», яка в перекладі з грецької мови означає «Вседержитель». Образ Пантократора-Христа, Бога юдеїв і християн,– один із провідних у візантійському мистецтві: «Пожовкло рано вигнане стебло, / а там, де жебоніло джерело, / схилив чоло дбайливий Пантократор» (П-1:130). Поет протиставляє Голгофу, на якій у розп’ятті Ісус Христос спокутував кров’ю гріхи всього роду людського, «модерній» Голгофі ХХ століття - місцю зневіри і духовного падіння: «Та повнилося серце тихим миром, / передчуттям такого опочинку, / з якого нас живцем уже не вирвеш. / То в ньому пробувають на віки. / Якась модернізована Голгофа» (ЧТ:141). Автор посилює невідповідність світу, в якому живе ліричний герой, Законам Святої Євангелії, уводячи до поетичного тексту ім’я Ірода, жорстокість правління якого знайшла своє відображення в біблійних міфах, зокрема про винищення царем юдейських дітей: «Віками йде вертепна драма / у дев’ять Дантових картин, / сам Ірод краще не заграв би, / тут Вельзевул покине кін, / не витерпить» (П-2:227). Сакральний простір поетичних текстів Василя Стуса постає крізь власні назви: Віфлеєм - місто в Палестині, на південь від Єрусалима, яке згідно з Біблією, є батьківщиною царя Давида та місцем народження Ісуса Христа; Масіс - вірменська назва гори Великий Арарат у Турції, до якої пристав після потопу Ноїв ковчег; Едем - земний рай, місце перебування людини до гріхопадіння, благодатний куточок землі: «Де Віфлеєм твій? Де волові ясла / Нема й не буде – добре знає кметь» (ЧТ:185); «Старі гріхи епоха душить / і людство душиться, в Едем / даремне прагнучи…» (ЗД:80); «Масіс, / як риф кораловий, обтис / рухливі груди» (П-2:185). Поет-шістдесятник в імпліцитній формі встановлює діалогійний зв’язок тексту з біблійним висловом «Єрихонський глас», який походить від власної назви міста Єрихон, неприступні стіни якого, за біблійними переказами, впали від звуку труб ізраїльських воїнів: «Пади його, пади, бо він паде і нас, / обсяде городи, мов Єрихонський глас» (П-2:178). Мовець дає уявлення про речі, не називаючи їх безпосередньо. Ця співвіднесеність описуваного з яким-небудь стійким поняттям чи висловом літературного, історичного, міфологічного ґатунку, натяк через наведення загальновідомого реального факту, історичної події, літературного твору чи певного епізоду зорієнтована на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст. Упізнавані образи і вислови, подані у несподіваних контекстах, поза всіляким сумні¬вом, привертають увагу читача. Як відомо, Ной - герой Старозавітної біблійної оповіді про всесвітній потоп, врятований праведник і будівничий ковчега. Це праобраз людини, яка врятувалася у Христі, відповідно потоп – символ хрещення, а ковчег утілює Церкву. Василь Стус майстерно витворює множинність смислів, уводячи до тексту вищевказане прецедентне ім’я: «Наречи себе Ноєм і подайся уплав. / Що ж такого ти скоїв, аби світу не мав?» (П-2:54).
ДРУГУ ГРУПУ з-поміж домінувальних прецедентних імен, які постають маркерами «чужого» тексту у поетичному мовленні Василя Стуса, складають власні назви істот/географічних об’єктів давньогрецької міфології, а також культури стародавнього Єгипту (Фенікс, Антей, Аріядна, Архілох, Атлант, Гарпії, Грації, Діоніс, Еринії, Ікар, Орфей, Пегас, Пенати, Поліфем, Прокруст, Прометей, Сирени, Сізіф, Стимфали, Харити, Харон). «Впізнаваність образів чи сюжетних ситуацій слугує своєрідним експозиційним елементом, суть якого зводиться до налаштування читача на певний ракурс сприйняття і до видобудовування низки асоціацій, які розгортанням художнього тексту можуть розбудовуватися і поглиблювати таким чином повноту сприйняття або ж, навпаки, набувати інверсійного характеру» [Марків 2006 : 42 - 43].
Вказані одиниці найчастіше постають у ролі художніх образів:
1) епітетів: «Та бійся знесеному буть:/ Ікарове окрилля / вік навертатиме на путь / досадного знесилля» (Т.1, кн.2:173); «Де радість в голубому винограї, / Котрий міняє кольори й тони / В овальнім діонісійськім початку? (Т.1, кн.2:14);
2) синекдох: «Та й як хвалить? І як сказать – люблю?/ І як промовить, що люблю – тебе я?/ І як між кабінетів, між антеїв / Я підійду і словом прохоплюсь?» (Т.1, кн.2:49); «…постане, рушачи гріхи кайданів, / вістуючи повернення Антей» (ЧТ:84);
3) перифраз: «…розлуки рвав, як обривають жили / атланти териконів і тачок…» (ЗД:75);
4) фразеологічних висловів (сізіфова праця; прокрустове ложе, перейти рубікон, нитка Аріядни, сади Семіраміди): «Сізіфова робота. / Звичайне глупство. Кому то вдавалось - / дертися по вертикальній стіні» (Т.1, кн.2:143); «І сонце в запоні обірваних хмар / і тінь колихка і опасиста й тлуста / і щовб крутояру. І ложе Прокруста / і з хрустом проноситься миршавий жар» (П-2:68-69); «Між божевіллям і самогубством - / маленький просвіт лишився – вмерти. / В демократичнім ложі Прокруста – стогін» (П-2:238); «Перейти Рубікон - / це пройти через людні проспекти./ Володимирська./ Рубікон – не важкий» (Т.1, кн.2:116); «Розкоше світу, йми мене в полон, / адже і ти така, як я, порожня. / Тож полони мене, усевельможна, / дай перейти з тобою Рубікон» (П-1:88); «Кричить зоря. І об землю / моя дорога б’ється – всім ночам, / мов Аріядни перетліла нить» (П-2:30); «А очі ляку – все чогось чекають / і Аріяднину шукають нить» (П-2:82); «Семіраміди химородний сад. / Де при початку сходжень всіх і спадів / ми обронили, як гірку сльозу, / свої серця…» (ЧТ:84);
5) порівнянь: «І гарячий шепіт, / і подих – чую в себе за плечима. / Та потерпаю: обернусь – і вклякну, / і стану невпізнанним, наче сфінкс» (ЧТ:119);
6) метафор: «Йдуть три циганки розцяцьковані, / три грації і три покори…» (ЗД:103); «Вгніздившись у сідло, / не потурай, що стежку замело, / де почет друзів із обличчям гарпій» (ЗД:73); «Коли / колимський Діоніс, як чіп, набравшись, / тебе в свої обійми загребе / і понесе, розбійник, до розпадку…» (П-2:22); «То як тобі пенати?/ Тягнись, як шарий віл. / Десь шамотить Хрещатик / і кішлиться Поділ. (ЧТ:34); «Кричало/ якесь маленьке немічне пташа / і земснаряд прохоплювався раптом / високим зойком двох своїх сирен…» (ЧТ:159); «Ви вбивці, ви ненатлі нелюди / спередвіків, / а ми припізнені аеди, / наш злочин – спів» (П-2:94); «Церква святої Ірини, / пугач кричить із імли, / хором ериній нарине / розпач, усе замалий…» (ЧТ:52); «і оком Поліфема угорі / світив червоний місяць без’язикий» (ВЦ:171); «Глухо / постогнували сонні лицедії, / і оком Поліфема угорі / світи в червоний місяць безголосий» (П-1:114).
Найчастіше текст про персонажа давньогрецької міфології міститься у свідомості адресата (читача) імпліцитно. Скажімо, Орфей - музикант і співак, спів якого причаровував не тільки людей, але й диких звірів, річки, скелі: «Всеспалення Твоє автодафе - / перепочинок перед різнім святом, / як ворогу назвешся рідним братом / і смерк розсуне лірою Орфей» (П-1:134). Пегас - крилатий кінь Зевса, від удару копита якого з’явилося дивовижне джерело, що приносило натхнення поетам; символ поетичного натхнення: «Літав наш Пегас. Але й ми не осли, / за безцінь та спродали зрубані крила, / а потім у збиту дорогу вросли / і зрештою хату та й спину прикрили» (П-2:106). Прометей - один з титанів, що викрав з неба вогонь і навчив людей ним користуватися, за що Зевс прикував його до скелі, куди щодня прилітав орел і клював його печінку; символ людини, що прагне творити добро: «Зубами рвемо власне серце. / Прометей і орел – водночас» (Т.1, кн.2:52). Стимфали - птахи, що гніздилися поблизу міста Стимфала в Аркадії, скидаючи з себе бронзове пір’я, вбивали ними людей та тварин. Перемога над стимфалійськими птахами - один із подвигів Геракла: «Провісні стимфали ячали спроквола / і змовкли, накликавши бурю шпарку» (П-2:18); «А мертвокрилі стугонять стимфали, / напевну провіщаючи біду, / що ослонила біле опахало / і по моєму нишпорить сліду» (П-2:110). Харон - перевізник мертвих у царстві Аїда: «Харон суворо мовив: ні! / Пором відчалив. До Тенара / Надходить чорнокрила хмара. / В вечірнім палені огні» (ЗД:151); «Бо дибиться Гора Терпінь. За нею / Харон чекає слушної пори» (П-2:60). Харити - три богині краси – Євфросинія (радість), Талія (процвітання), Аглая (блиск): «Уже життя моє прожите, / коли і як – то й не збагну. / А десь за ґратами харити / вістують радісну весну» (ЧТ:58); «Химери / тобі іржаві прочинили двері, / де гнались кажани услід харит» (ЧТ:118). Гіпербореї - казковий народ, що жив на Крайній Півночі: «Криві серця і погуки страстей / аж порскають, коли стає Антей / і вже ось-ось весь небокрай посовгне, / от-от напасник той гіперборей, / як у журбі вся суша одвологне / від раю до пекельних емпірей...» (П-2:133-134). Ікар - юнак, син Дедала, який намагався перелетіти море на крилах, зроблених з пір’я, скріпленого воском. Ікар надто наблизився до Сонця, віск розтопився і юнак загинув: «У небо, у надвищ, за хмари за чорні / до сонця, Ікаре, спрямовуй свій лет!» (П-1:98).
Прецедентні імена - не просто складники ерудиції автора чи суто зовнішня прикраса словесного цілого. Вони здатні підкреслити чи виявити домінантні смисли основного тексту, відкрити нове семантичне значення, витворене шляхом нашарування інших смислів, а також створити різні рівні сприймання поезії в цілому. Так, скажімо, у давньогрецькій міфології Лета - ріка в царстві мертвих, випивши воду з якої, душі померлих забувають своє колишнє земне життя, - набуває новітнього смислу у віршах Василя Стуса: «Знай, небоже, / що приневолений іти до себе / усе назад, ти тінь свою згубив, / що пам’яті трималась, як останній / причал на Леті» (ЧТ:64); «…потрапивши в тенета, обранив душу в смерть, / а каламутна Лета зібгала шкереберть» (П-2:142). Стікс - одна з річок підземного царства, уособлення мороку й жаху фігурує у художньому мовленні поета-земляка теж по-новітньому: «На хвилі Стіксу / драглисті не зважай: / як є життя огризок - / ото й правдивий рай» (Т.1, кн.2:210); «Де ти хвиля, де той Стікс спасенний, / кочети блаженні не скриплять, / тільки ночі бовваніють стели, / літери на стелах хлюпотять» (П-2:218-219).
Фіксуємо поодинокі вербальні репрезентанти культури стародавнього Єгипту: «І тут, як Фенікс, що зродився з пеплу, / мені душа вертається із пекла» (ЧТ:71); «Червона барка в чорноводді доль / загубиться. І фенікс довгоногий / перенесе тебе в ясні чертоги / від самоволь, покори і сваволь» (П-1:56). У міфології стародавніх народів (фінікійців, єгиптян та ін.) Фенікс - казковий птах, який після смерті згорав і знову відроджувався з попелу; це символ відродження, невмирущості.
ТРЕТЮ ГРУПУ з-поміж домінувальних імен-донорів у поетичному мовленні Василя Стуса складають власні назви давньоукраїнської міфології і фольклору, творів середньовіччя (Перун, Сварог, Святовит, Стрибог, Хорив, Ярило, Див, Дажбог, Волос, Лель, Мавка, Вурдалак, Лісовик, Марко, Потерчата). По-новому переосмислюється Василем Стусом один із найголовніших персонажів української міфології Дажбог - бог Сонця, світла і добра, земного достатку: «Пророк Дажбогів, - аж до жнив тобі - / Гадати, ворожити, вихваляти» (Т.1, кн.2:225), а також бог вогню, батько Дажбога – Сварог: «Та прозимом осінь віє, / німує земля Сварога, / і сонце божеволіє, / бо ж холодно і волого» (П-1:79). Низка солярних образів доповнюється іменами Ярила - божество весняної родючості та сонця: «…оце Дніпро, це жайвірна – Софія, / а це Ярила вичамрілий яр» (П-2:195), Святовита – бог війни, сонця, перемоги, що зображується чотириголовим. Символи цього бога – ріг, сідло та меч: «Дрібнішає в узвишші святовит, / усіх дитячих птаство перелітне, / і тільки сонця око ненаситне / за смертю задивляється в зеніт» (П-2:126). Іншу стихію репрезентує Стрибог – головний бог вітрів у давніх українців-язичників: «Пророк Стрибогів. Триніжки твої / Загрузли в землю череватим грузом» (Т.1, кн.2:226).
У несподіваному ракурсі автором подається власна назва бога блискавки й грому: «Як відпливуть мужі – круглясті чари / благатимуть з простертими руками / Перуна – окропити грішну землю…» (ЗД:71). Не обійдено творчою уявою поета і Лель - бог любові, син Лади, котрий згідно з переказами з’являвся весною і разом зі своїм братом Полелем жив у лісах: «Лелю, Лелю - / під кригою – земного серця стук» (П-1:132), а також Волос - опікун скотарства, пастухів і торгівців, який наділяв людину талантом та фізичною силою: «Блукає старезний Волос / привидом із вертепу» (П-1:79); «І, випорснутий з-над оград, / натужний бурштиновий голос / снується в висі, ніби чад / офір, котрих заправив Волос / з прагнущих долі наздогад» (П-1:172).
Переконуємося: у текстовій категорії «інтертекстуальність» лежать власне українські національні лінгвокультурні коди, оскільки етнічна мовна картина світу, мислення автора опосередковано формувалося під впливом прецедентних (сакральних, художніх, фольклорних, міфологічних) витворів. Словесне ціле прямо чи опосередковано вказує на свій претекст, а інтертекстуальність має, крім художньої, ще і прагматичну форми. Так, Марко - фольклорний образ, що, за народною легендою, до кінця світу спокутуватиме свої гріхи, є домінувальним у поезії Василя Стуса: «Тебе покинув рідний край / блукати, як Марко у пеклі» (Т.1, кн.2:73); «Під панцирем терпіння ти холонеш / земною магмою, пекельний Марко» (П-2:241). У модус художнього стусівського бачення світу потрапило ім’я Хорив. Як відомо із середньовічних джерел, це один із засновників Києва, брат Кия: «…шукай Хоривів – нових кар / скрижалі полишай для моря» (Т.1, кн.2:73).
Висновки. Для семантичного осягнення поетичних текстів Василя Стуса важливо розуміти, що вони є багатовимірним семантичним простором, в якому значущими є як вертикальний/горизонтальний підтексти, так і синхронні (системні)/діахронні (історичні) зв’язки між словесними цілими. Адже діалогійність тексту відбиває єство людського мислення та свідомості і є основним структурним принципом комунікації як такої, її цілісності. Василь Стус як представник певного лінгвокультурного середовища через алюзії, приховані цитати, спільні мотиви, встановлює діалогійний зв’язок витвореного тексту із семіотичним універсумом як світової, так і української культур. У мовотворчості поета-шістдесятника простежуються такі типи прецедентних імен: власні назви Біблійних понять і міфологічних категорій (давньогрецькі, давньоримські, давньоєгипетські, давньоукраїнські). «Вкраплення» одного тексту в інший створює додаткове конотативне поле і може пов’язувати тексти різних епох, культурно-історичних моделей, жанрів, графічних систем тощо. Завдяки контакту «своє» і «чуже» вони створюють умови для суттєвих (як смислових, так і структурних) трансформацій тексту. Чуже мовлення, відтворене у тексті, урізноманітнює словесну тканину, збагачує комунікативну палітру, дозволяє замінювати план викладу думок.
Перспективою подальших досліджень буде висвітлення ще одного із мовних механізмів категорії «інтертекстуальність» у художньому мовленні Василя Стуса - цитування.

Література
Барт 1994: Барт Р. Семиотика. Поэтика [Текст] / Р. Барт. – М.: «Искусство», 1994 – 608 с. - Бібліогр. : с. 601 – 607 - 2000 экз. – ISBN 978-5-01-004408-4; 5-01-004408-0.
Єщенко 2009: Єщенко Т. Лінгвістичний аналіз тексту [Текст] : навчальний посібник для студентів / Т.Єщенко. – К.: ВЦ «Академія», 2009. – 264 с. - Бібліогр. : с. 260-264 - 2000 пр. – ISBN 978-966-580-296-3.
Кузьмина 2004: Кузьмина Н.А. Интертекст и его роль в процессах эволюции поэтического языка [Текст] / Н.А. Кузьмина. – Екатеринбург-Омск, 2004. – 272 с. - Бібліогр. : с. 270-273 - 2000 экз. – ISBN 978-5-484-00864-3

Літературознавчий словник-довідник 1997: Літературознавчий словник-довідник [Текст] / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997. – 752 с. Бібліогр. : с. 732 - 751. – 2000 пр. – ISBN 978-966-580-244-0.
Марків 2006: Марків Р. Текст у тексті: міфологеми у повісті-баладі Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала» [Текст] / Р. Марків // Наукові виклади : фольклористика. – 2006. - №3. – С. 42 – 49. – Бібліогр. : с. 49.
Новикова 2010: Новикова Г.А. Інтертекстуальність як об’єкт лінгвістичних досліджень [Текст] / Г.А. Новикова // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – 2010. - №3 (190). – С. 31 – 36. – Бібліогр. : с. 36.
Новикова Хренкова 2012: Новикова Г.А., Хренкова Н.А. Біблійний інтертекст у романі Дж. Стейнбека «На Схід від Едему» [Текст] / Г.А. Новикова, Н.А. Хренкова // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – 2012. - №13 (248). – С. 83 – 88. – Бібліогр. : с. 89.
Оліфіренко 2003: Оліфіренко Л.В. Словник поетичної мови Василя Стуса (рідковживані слова та індивідуально-авторські новотвори) [Текст] / Л.В. Оліфіренко / К.: Абрис, 2003. - 90 с.
Переломова 2009: Переломова О.С. Лінгвістичний аспект інтертекстуальності художнього тексту [Текст] / О.С. Переломова // Філологічні трактати. – 2009. - №1. – С. 83 – 89. – Бібліогр. : с. 89.
Пьеге-Гро 2008: Пьеге-Гро Н. Введение в теорию интертекстуальности [Текст] / Н. Пьеге-Гро. – М.: Изд-во «ЛКИ», 2008. – 240 с. Бібліогр. : с. 235 - 240.- ISBN 978-5-382-00461-7 (рус.) ISBN 2-10-003518-5 (фр.)
Селіванова 2008: Селіванова О. Сучасна лінгвістика : напрями та проблеми [Текст] / О.Селіванова. – Полтава: Довкілля, 2008. – 712 с. Бібліогр. : с. 702 - 710. – 2000 пр. – ISBN ISNB 966-8791-16-9.
Фатеева 2007: Фатеева Н.А. Интертекст в мире текстов: Контрапункт интертекстуальности [Текст]. – М.: КомКнига, 2007. – 280 с. - Бібліогр. : с. 275 - 280. – 2000 экз. - ISBN 5-484-00583-3.

Список джерел з умовними скороченнями
ЗД - «Зимові дерева» // Стус В. Зібрання творів: У 4-х т., 6-ти кн. - Львів: Просвіта, 1994. - Т. 1., кн. 1. - 431 с.
ЗК – «Золотокоса красуня» // Стус В. Вірші / Упоряд. Д. Стуса. – К.: Слово і час, 1992. – 48 с.
Кр - «Круговерть» // Стус В. Зібрання творів: У 4-х т., 6-ти кн. - Львів: Просвіта, 1994. - Т. 1., кн. 1. - 431 с.
П-1 – «Палімпсести, книга 1» // Стус В. Зібрання творів: У 4-х т., 6-ти кн. - Львів: Просвіта, 1999. - Т.З., кн. 1. — 486 с.
П-2 – «Палімпсести, книга 2» // Стус В. Зібрання творів: У 4-х т., 6-ти кн. - Львів: Просвіта, 1999. - Т.З., кн.2. — 495 с.
Т. 1., кн. 2. // Стус В. Зібрання творів: У 4-х т., 6-ти кн. Поетичні твори, що не ввійшли до збірок (1958 - 1971). - Львів: Просвіта, 1994. - Т.І., кн.2. — 302 с.
ЧТ - «Час творчості» // Стус В. Зібрання творів: У 4-х т., 6-ти кн. - Львів: Просвіта, 1995. - Т.2. — 429 с.






 

Биографии знаменитых Политология UKАнглийский язык
Биология ПРАВО: межд. BYКультура Украины
Военное дело ПРАВО: теория BYПраво Украины
Вопросы науки Психология BYЭкономика Украины
История Всемирная Религия BYИстория Украины
Компьютерные технологии Спорт BYЛитература Украины
Культура и искусство Технологии и машины RUПраво России
Лингвистика (языки мира) Философия RUКультура России
Любовь и секс Экология Земли RUИстория России
Медицина и здоровье Экономические науки RUЭкономика России
Образование, обучение Разное RUРусская поэзия

 


Вы автор? Нажмите "Добавить работу" и о Ваших разработках узнает вся научная Украина

УЦБ, 2002-2020. Проект работает с 2002 года. Все права защищены (с).
На главную | Разместить рекламу на сайте elib.org.ua (контакты, прайс)