ЦИФРОВАЯ БИБЛИОТЕКА УКРАИНЫ | ELIB.ORG.UA


(мы переехали!) Ukrainian flag (little) ELIBRARY.COM.UA - Украинская библиотека №1

Тетяна Єщенко (Україна) ТЕКСТОВО-АНТРОПОЦЕНТРИЧНИЙ АСПЕКТ ВИВЧЕННЯ МЕТАФОРИ

АвторДАТА ПУБЛИКАЦИИ: 23 июля 2020
АвторОПУБЛИКОВАЛ: Єщенко Тетяна
АвторРУБРИКА:




Опубліковано:
1. // У вимірах слова: збірник наукових праць на пошану професора Ірини Кочан / упорядники Олександра Антонів, Оксана Туркевич, Іванна Фецко. – Дрогобич: «Посвіт», 2019. – С. 387 - 396;
2. Єщенко Т. А. Текстово-антропоцентричний вимір метафори українських поетів 1990-х років: монографія. - К.: Академвидав, 2018. - 352 с. (серія "Монограф").

Постановка проблеми. Художньо-поетична комунікація в ракурсі дискурсивного підходу - процес, в якому предмет вербальної взаємодії між її учасниками закодований у формі віршованого словесного цілого. Метафорично-поетичний текст є проміжною ланкою у вказаній парадигмі і передбачає певні комунікативні ролі адресанта (автора) і адресата (читача). Ця тріадна структура мовленнєвої інтеракції зумовлена тактико-стратегічним репертуаром мовця, його інтенцією, функціональними параметрами тексту і прагматичним ефектом.
Аналіз наукових праць. Як засвідчують наукові розвідки минулих років, студіювання комунікативної позиції мовця переважно здійснювалося в ракурсі аналізу образу автора в художньому тексті (В. Виноградов, В. Вовк, В. Дроздовський). Втім, розвиток лінгвістики у ХХІ столітті уможливив мовознавчі розвідки в галузі комунікативно-прагматичного вивчення художнього тексту і дискурсу. Значущу роль у цьому відіграє оказіональна метафора.
Мета статті – описати метафору у текстово-антропоцентричному вимірі як складника акту комунікативної взаємодії між адресантом і адресатом.
У поетичному тексті найповніше розкривається комунікативно-прагматичний потенціал метафор. «Художній дискурс є комунікативною подією, - зауважують харківські дослідники Л. Піхтовникова та С. Корінь, - розрізнювальними ознаками якого є репрезентація знань, що не має безпосереднього прагматичного втілення. Ця ознака об’єктивується у тому, що всі імена у художньому творі не мають реальних денотатів, а контекст та екстралінгвістичні умови існування об’єктів в дискурсі створюються автором. Мета художнього дискурсу полягає в емотивному впливові на адресата» [3 : 161]. Отже, літературна комунікація є адресатно спрямованою, а наукове осягнення авторської інтенції неможливе без врахування умов спілкування. При цьому вкрай важливо зважати і на культурний контекст, і на сукупність особистісних, історичних, національних обставин витворення поетичного дискурсу. Наразі текст є активним континуумом формування ментальних об'єктів за допомогою метафоричних образів. «Автор як обов’язковий учасник комунікативно-пізнавального процесу є ініціатором, творцем і відправником важливої, на його думку, інформації. У тексті він представлений системою різноманітних засобів, кожен з яких бере активну участь у створенні мережі різнобічних відносин між учасниками (художньо-поетичної – Т. Є.) комунікації» [5 : 11]. Адресант і адресат – це мовні особистості, які, з одного боку, мають узагальнені типізовані риси носія української мови, національної культури, а з іншого боку – особистісний гносеологічний досвід (знань, уподобань, оцінок та ставлень до довкілля). Обидва учасники комунікативної інтеракції характеризуються динамічною позицією, проте саме на адресанта покладено значущу роль у стимулюванні образно-поетичної комунікації, спонуканні адресата до творчого читання й інтерпретації тексту, тлумачення оказіональних смислів письменницької метафори. У віршованому тексті чинник адресанта передусім розгортається і репрезентується через авторську метафорику. Застосування тактичного репертуару (тактика презентації, реакції тощо) наразі спрямована на реалізацію обраної поетом-мовцем стратегії спілкування та забезпечення гармонійного протікання художньо-образної комунікації. Антропоцентрична скерованість сучасної лінгвістики саме і полягає у тому, що вихідну позицію у ньому посідає адресант. Він розглядається нами як один із головних складників комунікативного акту та як ключова текстотвірна категорія. Ефект витворення словесного цілого полягає у таких особливостях метафоричної інформації, як різнобічність відображень дійсності, панорамність і стереоскопічність оказіонально-художнього образу, позасвідомі мотиви у структурі тексту, де поет-адресант об'єднує у собі всі текстові категорії; постає організувальною силою влаштування в єдине ціле його складників, пронизує його єдиним світоглядом, визначає композиційно-структурну форму. Саме у текстовій категорії «адресант» набувають своєї завершеності художньо-образні площини: світи, емоції, думки, асоціації, буттєві смисли. Т. Радзієвська, фахівець із теорії мовної комунікації, констатує: «Текстотворення, яке є різновидом мовної діяльності, що характеризується високим ступенем складності, можна розглядати як функціональну систему, котра складається з певних підсистем, утворених складниками комунікативно-прагматичної ситуації текстотворення. До них належать суб’єкт, об’єкт, адресат, мета (інтенція) комунікації, а також деякі інші компоненти, сутність яких залежить від типу тексту» [4 : 244]. Отже, створення комунікативно-прагматичних ситуацій (скажімо, поетичний дискурс) зумовлюються людським чинником. З одного боку – адресантом, який реалізує інтенції та користується правом вибору асоціативних звʾязків у метафоричних контекстах, кодуванні відповідної інформації саме у такий спосіб (антропоморфна метафора, метафора-синестезія, ботаноморфна метафора тощо), з іншого боку – адресатом, який керуючись своїм життєвим і мовним досвідом, повинен її декодувати. «Сучасна лінгвістика, - слушно зауважує Т. А. Космеда, - має яскраво виражену прагматичну скерованість. У зв’язку із цим особливої актуальності набули поняття «мовна особистість», «мовна спільнота», «мовна спроможність», «мовна свідомість», «мовна і комунікативна компетенції», «компетенція емоційна й культурологічна», «лінгвокреативна діяльність», що не є новими у науці, але потребують новітнього осмислення, проекції на конкретні об’єкти. Це стосується репрезентації як окремої мовної спільноти, так і окремих мовних особистостей – яскравих представників цієї лінгвокультурної спільноти» [2 : 17]. Індивідуальна й соціальна сутність мовної особистості адресанта має найповніший вияв у текстово-комунікативній діяльності. Кожного разу автор по-різному виражає свою позицію: експліцитно, через слово, або ж імпліцитно (приховано), через концептуально-змістову чи підтекстову інформацію, образно-метафорично. Наразі віршовані тексти варто розглядати як вербальну реалізацію фрагментів картин світу поетів, мовно-літературних поколінь, що відображає індивідуальне й соціальне (колективне, етноспецифічне) світобачення в їхній нерозривній єдності, таку реалізацію, яка уможливлює інтерпретувати не лише експліцитні, а й вербально виражені складники мовної особистості адресанта та її картини світу.
Поняття «адресант» поетично-метафоричної комунікації корелює зі спорідненими поняттями такими, як: «автор», (маємо на увазі не образ автора, а самого автора як особистість у сукупності його поглядів на ті чи інші ситуації, прагнень, життєвих позицій, смаків, особистих якостей тощо), «суб'єкт мовлення», «комунікант», «мовна особистість», «авторська особистість», «мовець». Найчастіше у ролі авторів постають поети, політики, письменники і под. Створюючи поетичний текст, адресант першочергово міркує про ефективність поетичного повідомлення. Метафора розглядається нами як один із варіантів реалізації комунікативної поведінки поетів, представників певних літературних угруповань (об'єднань, гуртів), лексико-семантичним виразником чинника адресанта. Адже лексичне наповнення, граматичні і синтаксичні структури обираються митцями слова залежно від мети та завдання поетичної комунікації. І. П. Сусов, спираючись на ідеї П. Грайса, стверджує: «Теорія, згідно з якою розрізняють значення тексту (експлікатура) і значення Мовця (імплікатура), має досить надійний понятійний апарат для і метафоричних висловлювань, що передають подвійне значення» [7 : 165]. За умови відсутності тотожності між буквальним смислом висловлювання і смислу, закладеного адресантом, або інтерпрентантом (адресатом), у тексті та дискурсі виникає імплікатура. Метафора – це різновид імплікатури, за допомогою якого у віршованому словесному цілому витворюється імпліцитний смисл або ж підтекст. Найчастіше пріоритетну роль у досягненні ефективності тексту відіграють саме особистісні складники, виражені в образно-метафоричному висловленні. З часом «метафора стала базою, на основі якої, - слушно зауважує О. Дольська, - можна досліджувати те, що відбувається в процесі говоріння-слухання між адресантом і адресатом» [1 : 102]. Адресант у художньому дискурсі це активний суб'єкт створення функціонально зорієнтованого мовного феномена як певного типу художнього змістово-підтекстового повідомлення, своєрідний виконавець певної інформативної програми через відображення кореляційних відносин у сфері означування складників поетично-образної картини світу та їхнього втілення у вербально-метафоричні знаки. Можна з упевненістю вести мову про те, що «адресантність репрезентована трансформацією у тексті світоглядних позицій, ціннісних орієнтацій, емоцій реального автора у вигляді автора-функції, що інтерпретується реальним читачем як фігура адресанта» [6 : 511]. Адресант віршованого дискурсу вербально витворює особливий вид реальності - поетично-метафоричну, постаючи водночас і автором словесного цілого, і субʾєктом художнього мовлення, активним учасником комунікативного акту. Саме він продукує художнє мовлення, сповнює його образним смислом, задає інтенційність комунікативної кореляції. Домінування чинника адресанта простежується в поезії, де письменник визначає і форму подання художньо-образної інформації, і її зміст, а як відомо, створення комунікативно-прагматичних ситуацій у поетично-матафоричному дискурсі зумовлюються людським чинником. З одного боку, - поетом, який реалізує інтенції та сам обирає асоціативні звʾязки у метафоричних контекстах, спосіб кодування відповідної інформації (антропоморфна метафора, метафора-синестезія, ботаноморфна метафора тощо), з іншого боку, - читачем, який спираючись на свій життєвий і мовно-культурний досвід, повинен її (інформацію) пізнати. Адресант тексту стимулює адресата-читача (слухача) до розумово-інтелектуальних операцій, створює основу для референційного акту, встановлює відповідність із екстралінгвістичною дійсністю. І саме на адресата-читача покладена не проста роль розпізнавання метафоричного задуму автора, надавання семантичним утворенням нових значень, оцінки індивідуально-творчої компетенції поета-адресанта. Наразі соціальний та лінгвістичний досвід допомагає реципієнтові розпізнати референта і осмислити те, що подається у тексті.
У чому ж полягає своєрідність комунікативної взаємодії між адресантом і адресатом у поетично-метафоричному дискурсі? Найперше, у тому, що адресант прагне віднайти такі комунікативні параметри, які б уможливили не лише здійснити обмін інформацією, а й вплинути на почуття адресата, викликати відповідні емоції, сформувати естетичні ідеали тощо. Оскільки творцем власного поетичного світу (з його ліричними героями, поетичними законами, художньо-образними ситуаціями) у віршованому тексті є саме адресант, він через текст репрезентує думки і емоції, подумки забігає наперед, аби визначити вплив написаного на адресанта-читача. Форма комунікації наразі постає на перший план, а змістовна його частина – на другий. Автор-адресант поетично-метафоричного дискурсу у своєму прагненні пізнати та експлікувати довколишній світ вбирає його крізь призму власного відчуття, інтегрує словесне ціле, функціонує у семантичних інноваціях, в авторських метафорах, у поверхневій та глибинній структурах тексту. Комунікативні і прагматичні ситуації репрезентують мовленнєві пріоритети у виборі тих чи інших образно-художніх засобів, індивідуально-творчу спроможність мовця на рівні тексту крізь індивідуально-авторські метафори. Це і є творчі початки «мови в дії». Художній текст постає як акт комунікативної взаємодії автора-адресанта і читача-адресата. Під час такої інтеракції комуніканти використовують весь арсенал мовних і мовленнєвих засобів для досягнення мети, а якщо вона досягнута, то процес комунікації вважається успішним. Ефективність комунікативного процесу залежить від того, наскільки збігаються полюси когнітивного стилю адресанта та адресата (адресатів). За конкретної прагматичної ситуації адресантно-адресатний вектор скерування дискурсу передбачає вияв індивідуальних вмінь поетів щодо реалізації мовно-креативних потенцій і впливу на читачів. Адже під час створення комунікативно-прагматичних ситуацій для реалізації авторських інтенцій адресанти часто виходять за межі вже системно закріплених одиниць і витворюють нові модифікації, пропонуючи на семантичній палітрі нові метафоричні смисли. Тоді як чинник адресата спонукає автора метафорично і неповторно передавати зміст і форму словесного цілого, щоб вони забезпечили оптимальний вплив комунікації на мовців. Тому перед письменниками постає завдання максимально наблизити художнє повідомлення (як в плані змісту, так і в плані вираження) до рівня освіти, підготовленості і характеру своєї аудиторії загалом. У метафоричні контексти можуть вплітатися цілком несподівані для високого стилю поезії такі марґінальні одиниці, як: діалектизми, жаргонні вислови, буденні слова; здійснюватися метафорична трансформація тиражованих висловів, відомих у масовій культурі. Асоціації і витворені мовні одиниці постають почасти на межі парадоксальних і вкрай неочікуваних художніх образів. Метафоричний лексико-семантичний витвір адресанта поетичних текстів як центральна прагматична одиниця є його віддзеркаленням як антропо-, етнокультурного феномена, традицією передавання образно-художньої інформації. Виявлення інтенціональної бінарності тексту та його адресованості дає повною мірою осягнути потенційний автосугестивний ефект метафори, зумовлений почасти стратегічними рішеннями адресанта – ключової фігури комунікативного процесу, основною метою якого є формування художнього образу.
За кожним поетичним текстом упізнається мовна особистість. Тому метафоричний образ автора-адресанта присутній у художньому тексті і реконструюється значно легше, ніж адресат, оскільки текст є об’єктивацією думки та мови автора, а, отже, в першу чергу, й вираженням його особистості. Особливістю адресанта поетичного тексту є те, що він завжди збігається з реальним автором, який водночас постає внутрішньотекстовим субʾєктом мовлення та зовнішньотекстовим суб'єктом - реальним автором. Адресант може мати різні способи презентації в тексті - від експлікації позиції субʾєкта мовлення до узагальнення з адресатами, але він є цілісним комунікантом.
У сучасній лінгвістиці існують різноманітні класифікації адресантів, які ґрунтуються як на критеріях, що застосовуються у визначеннях типів дискурсу, так і на критеріях, що є основою опису мовних особистостей у дискурсі, тобто адресанта та адресата. Фахівець з теорії словесних цілих О. Селіванова виокремлює такі типи адресантів у тексті: 1) колективний адресант (два автори тексту або колектив авторів); 2) невідомий - зумовлений часовою віддаленістю режимів породження й інтерпретації словесного цілого; 3) неактуальний – дискурсивна локація обмежується автором-функцією і не потребує конкретної авторської актуалізації; 4) узагальнений – автор-функція, співвідноситься з колективним носієм етнічної свідомості [6 : 512]. У мовознавчій науці на основі різних мовних засобів вираженості адресанта виокремлюють такі типи адресантності: 1) експліцитний, коли автор відкрито заявляє свою присутність у тексті, не боючись дискутувати й говорити про свої ідеї, роль у художньо-пізнавальному процесі; 2) імпліцитний тип виникає за неявної присутності автора в тексті, автор бачить свою роль у комунікації пасивною; 3) нейтральний тип адресантності, коли автор свої думки висловлює не від власного імені, а від узагальненої, колективної особи, для нього роль в пізнавальному процесі дорівнює ролі адресата, тому він ототожнює себе й читача як один колективний мисленнєво-пізнавальний організм (пор.: [5 : 15 - 16]). Така класифікація може застосовуватися і для аналізу поетичного дискурсу.
Аналізуючи функційну семантику персональності, професор В. Хімік виокремлює чотири субкатегорійні типи адресантності за способом САМОподання мовця як субʽєкта повідомлюваного: 1) абсолютна адресантність; 2) інклюзивна адресантність (Я+Ти, Я+Ви, Я+Він тощо); 3) ритуальна адресантність (авторське, просторічно-представницьке «ми»); 4) експресивна адресантність [8 : 107]. Кожен мовленнєвий жанр витворює свою концепцію адресата. Зокрема для поетично-метафоричного дискурсу притаманна експресивна адресантність.
Висновки. Отже, у поезії автор-мовець (адресант) виконує особливу комунікативну роль: він взаємодіє з читачем-адресатом через текст (метафору), впливає на його сприйняття, скеровує вектор розгортання читацького сприйняття та виражає «обрій очікування» (М. Бахтін) адресата. У такий спосіб здійснюється розширення комунікативні функції автора-мовця, роль якого не обмежена лише створенням словесно-художнього цілого, а може визначати лінгвоментальні основи діяльності суб'єктів дискурсу та їхньої метафоричної репрезентації.
Література
1. Дольская О. А. Метафора «Дома» в семиотической модели европейской культуры [текст]: дис… канд. филос. наук: 09.00.04 / О. А. Дольская – Х.: Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина, 2003. – 192 с.
2. Космеда Т.А. Ego і Alter Ego Тараса Шевченка в комунікативному просторі щоденникового дискурсу: [монографія] / Т. А. Космеда. – Дрогобич: Коло, 2012. – 372 с.
3. Пихтовникова Л. С., Коринь С. Н. Метафора и метаметафора в немецкоязычном художественном дискурсе: когнитивный и прагмалингвистический аспекты [текст] / Л. С. Пихтовникова: монография / Л. С. Пихтовникова, С. Н. Коринь. – Х.: ХНУ имени В. Н. Каразина, 2015. – 200 с.
4. Радзієвська Т. В. Нариси з концептуального аналізу та лінгвістики тексту. Текст - соціум - культура - мовна особистість [текст]: монографія / Т. В. Радзієвська - К.: Інформ.-аналіт. агентство, 2010. - 491 с.
5. Синиця І. А. Мовна особистість автора у науково-гуманітарному тексті XIX ст. (комунікативний, культурологічний, образно-стилістичний аспекти) [текст]: автореф. дис ... д-ра філол. наук: 10.02.02 / І. А. Синиця – Київ, 2007. – 36 с.
6. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика [текст] : термінологічна енциклопедія / О. О. Селіванова. – Полтава: Довкілля-К, 2006. - 716 с.
7. Сусов И. П. Лингвистическая прагматика [текст]: монография / И. П. Сусов. – Винница: Нова книга, 2009. – 271 с.
8. Химик В. В. Категория субъективности и её выражение в русском языке [текст] / В. В. Химик. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1990. - 184 с.






 

Биографии знаменитых Политология UKАнглийский язык
Биология ПРАВО: межд. BYКультура Украины
Военное дело ПРАВО: теория BYПраво Украины
Вопросы науки Психология BYЭкономика Украины
История Всемирная Религия BYИстория Украины
Компьютерные технологии Спорт BYЛитература Украины
Культура и искусство Технологии и машины RUПраво России
Лингвистика (языки мира) Философия RUКультура России
Любовь и секс Экология Земли RUИстория России
Медицина и здоровье Экономические науки RUЭкономика России
Образование, обучение Разное RUРусская поэзия

 


Вы автор? Нажмите "Добавить работу" и о Ваших разработках узнает вся научная Украина

УЦБ, 2002-2020. Проект работает с 2002 года. Все права защищены (с).
На главную | Разместить рекламу на сайте elib.org.ua (контакты, прайс)