ЦИФРОВАЯ БИБЛИОТЕКА УКРАИНЫ | ELIB.ORG.UA


(мы переехали!) Ukrainian flag (little) ELIBRARY.COM.UA - Украинская библиотека №1

Тетяна Єщенко (Україна) ПОЕТИЧНИЙ ТЕКСТ І СВОБОДА ТВОРЧОСТІ АДРЕСАНТА

АвторДАТА ПУБЛИКАЦИИ: 23 июля 2020
АвторОПУБЛИКОВАЛ: Єщенко Тетяна
АвторРУБРИКА:




Опубліковано:
Єщенко Т. А. Текстово-антропоцентричний вимір метафори українських поетів 1990-х років: монографія / Т. А. Єщенко. - К.: Академвидав , 2018. - 352 с. (серія "Монограф).
// Феномен свободи у контексті цивілізаційних викликів ХХІ століття: матеріали міжнародної наукової конференції 23 – 24 травня 2019 року. – Львів: ЛНМУ імені Данила Галицького, 2019. – С. 116 - 120)

Постановка проблеми. Автор поетичного тексту експлікує у художньому образі особливості свого світосприйняття і світобачення. Саме свобода мовно-літературної творчості є утвердженням права письменника на САМОвираження й моделювання поетичного світу, витвореного за правилами естетики. Адресант, з одного боку, залежний від усталених родових, видових, жанрових, стильових канонів, а з іншого – сам витворює норму. Адже мистецтво – це символ та ідеал свободи. Як показує практика, несподівані асоціаціативні звʾязки між віддаленими поняттями найчастіше і є поетичною знахідкою автора. Спираючись на розвідки С. Єрмоленко, О. Горошкіної, Т. Космеди, Л. Мацько, Л. Струганець, О. Семеног визначаємо мовну особистість як таку, котра: виражається в мові і (текстах) і через мову, реконструюється в основних рисах на базі мовних засобів, акумулює в собі психічний, соціальний, культурний, етичний та інші компоненти, відображені через її мову і дискурс; сприймає зміни в мові, прилаштовує свій тезаурус (лексикон) до вимог чинних реалій, формує для себе фрагменти нової мовної картини світу; добре володіє системою лінгвістичних знань, репродукує мовленнєву діяльність, дбає про мову і сприяє її розвитку; здатна творчо самовиражатися мовою, пропагувати її, розвивати, тобто ставитися до неї свідомо [2, с. 6]. Мовні образи, складники мовної картини світу виражають народний дух, національне відчуття, сприймання і розуміння світу, унаслідок кореляції з яким митець не стільки відображує (за дзеркальним принципом) реальність у метафорі, скільки створює картину (власну інтерпретацію), своєрідну словесно-знакову та когнітивну макромодель дійсності, пропонує замість колективного досвіду пізнання довкілля свій власний досвід.
Мета розвідки – описати свободу творчості автора адресанта поетичного тексту на рівні метафоричних образів, відповідних семантичних зрушень.
Художня картина світу інтегрує знання автора про довкілля під особливим кутом осмислення й репрезентується в індивідуально-авторській системі концептів – концептосфері (термін Д. С. Лихачова), сукупності концептів з яких, як з мозаїчної тканини складається світорозуміння носія мови. Метафора є потужним механізмом (іміджевою константою) витворення комунікативного образу поета-адресанта, який стає упізнавано-знаковим відображенням певної мовно-естетичної ідеології, естетичної програми літературного угруповання, власної персони. Художні образні засоби (метафори, епітети, символи, гіперболи і под.) - механізми, які здатні розкривати всю неповторність кожної мовно-літературної епохи, особистості письменника, осмислення ним буття, його ставлення до себе та до світу. Украй значущими для адресанта художнього дискурсу є такі мовленнєво-іміджеві ознаки, як неповторність, унікальність і харизма, свобода творчості. Оскільки побудова мовного іміджу ґрунтується на емоційних апеляціях до адресатів-читачів, від прагматичної настанови мовця, від того, які емоції він хоче викликати у читачів, залежить і який він матиме імідж (образ). Поетично-художнє мовлення як природне середовище авторської метафори вибудовується за двома принципами: 1) «текст як світ» та 2) «світ як текст» (у термінології Ю. Лотмана). Згідно з першим принципом світ, сконструйований в адекватних системах, варто розглядати як своєрідну «фотографію» (зображення), ідентичну картину дійсності, збудовану за допомогою мовно-зображувальних засобів. За цим, безумовно, стоїть міметична концепція (дзеркального відображення життя, аналогічної транскрипції довкілля). Сприймаючи мову як світ, ця теорія ґрунтується на прагненні усунути різницю між змальованим обєктом (життям) і моделювальними засобами (мовою). Відповідно до чого глибина метафори лежить на поверхні твору і є матеріалізованою, тобто репрезентована мовними засобами предмета висловлювання (світу). Прикладами такої поетичної моделі світу може бути (за термінологією В. Шкловського) поезія «факту», тобто мовотворчість так званого соціального замовлення, а також неокласична, символічна, неореалістична та необарокова метафорика. Другий принцип поетичного моделювання - «світ як текст» - це «естетика не тотожності, а протиставлення. Звичними для читача способами моделювання дійсності митець слова протиставляє свій, оригінальний зв'язок між предметами і вербальними знаками, що їх позначають, і цей зв'язок поет вважає істинним». Таким чином, світ стає фікцією, певним текстом, мовою, яку треба розшифрувати. Активне використання метафор у поетичному мовленні пояснюється спробою митця-носія мови створити власний світ (раціонально-чуттєвий, логічно-алогічний, реалістичний тощо), не просто упорядкувати по-іншому явища дійсності (для цього достатньо метонімічного мислення), а сповнити новий світ новим змістом, змінивши набір ознак понять. Наразі текст є активним континуумом формування ментальних об'єктів за допомогою метафоричних образів. Переконуємося, що українська поезія так званих «дев’ятдесятників» містить унікальні новаторські метафоричні образи не тільки на семантичному рівні, а й у системі граматики: «чого мені / жити тебе / хочеться» (2, с. 16). Валентність локативного дієслова жити потенційно передбачає лише двоактантного оточення суб’єктом процесу (хто?) і локативною синтаксемою (де?). Тоді як у наведеному прикладі предикат жити сповнений неспецифічною позицією об’єктної синтаксеми (кого?) тебе, що призводить до переходу дієслова жити в категорію предикатів дії. Переконуємося: подібні зрушення у мовно-естетичних нормах, вивчення того, яким чином в українській поетичній картині світу кінця ХХ ст. відбувається переосмислення багатьох етнокультурних уявлень і досвідів, аксіологічних канонів епохи, як утверджується індивідуальний досвід мовця, субєктивно-авторська оцінка відображеної реальності, адже поетичні метафори прогнозують майбутні зрушення та зміни у кодифікованому узусі, - вкрай значуща проблема словесної творчості. Адже відомо, що художні еталони, асоціативно-образні норми і стереотипи національного світорозуміння транслюються у міжпоколіннєвому відтворенні через метафору, у звязку з цим вона постає базою творчого лінгвокультурного процесу. Йдеться про пристосування літературної мови до нових умов, до модерної часової епохи, про постійний процес збагачення її експресивних можливостей, про прагматичну наповненість художнього дискурсу. Метафора при цьому є потужним механізмом вираження інтенцій мовця. Інші приклади: «Я злукавлю з тобою. І піду додому вночі, / Не озвавшись до тебе з далекого поля любові, / Наче ягода вовча. Змовчи мене, вовче, змовчи, / бо якщо не змовчиш, упіймаю тебе на півслові» (4, с. 21); «Я помираю вас. Така печаль. / Така зоря над віком перестане. / Говорить Бог: прости мені, Іване. / Прости мені за те, що я мовчав» (3, с. 15); «… як море витікає в пісок, / як пересохлими губами / нарешті вимовляю тебе — / і повертаєшся, / дитинний та кволий…» (5, с. 653); «мовчу тебе люблю тебе теплю / тебе в собі як білу рибу в плавнях / а дні стікають знуджено і плавно / вистежуючи кроплену смолу» (1, с. 634). У пропонованій доповіді розглядаємо лінгвокреативність як спроможність мовних одиниць витворювати чи актуалізувати нові інтерпретативні можливості, здатність творчих мовних особистостей, витворювачів поетичних текстів, створювати тло, щоб пропонувати нові ідеї через відхилення від традиційних граматичних чи семантичних схем, передбачуваних мовною системою. Наразі парадигма «правильне – неправильне» нівелюється доречністю поетичної комунікації. Митець слова, відчуваючи витворену ним мовну систему як цілісну структуру, може її нормативно поширювати, виробляти мовно-естетичний канон літературної мови. Створювач авторських метафор поетичною практикою так чи інакше з'ясовує свої пріоритетно-мовні зацікавлення, визначає, яким він бачить розвиток кодифікованого узусу.
Висновки. Як бачимо, у поетичному тексті трапляються унікальні випадки функціонального переорієнтування та оригінальних позиційних зміщень предикатів стану у предикати процесу і дії (пор.: лети мене, умирай її), унаслідок чого постають неповторні художні образи. Через метафоричне слово носій мови прагне вийти за межі знайомого, запропонувати на мовній палітрі нову сукупність семантико-синтаксичних відношень, нові закономірності, новий спосіб семантико-синтаксичних звязків, тобто власну інтерпретацію мовно-естетичної норми. Мовець-адресант може самостійно витворювати певні правила метафоричного синтезу, оскільки контекст поетичного дискурсу створює свої закони, певний оказіональний стандарт. Поет будує світ не на якійсь ідеальній нормі, а на власному розумінні цієї норми. Адже за кожним художнім текстом, за кожною метафорою упізнається «Ego» мовця, який у поезії постає здебільшого як суб'єкт оцінки, ідентифікувальний знак (лінгвоперсонема) іміджу як окремого адресанта, так і мовно-літературного покоління загалом. Простежуються основні творчі принципи побудови українського поетичного тексту: 1) свобода творчості та особистості; 2) здебільшого не віддзеркалення, а вербальне витворення духовно-інтенційної реальності, в якій «світ постає як текст» (Ю. Лотман); 3) семантична прихованість, герметичність, що розрахована на духовну співтворчість митця та реципієнта-читача.
Література
1. Єщенко Т. А. Текстово-антропоцентричний вимір метафори українських поетів 1990-х : [монографія] / Тетяна Єщенко. – Київ: Академвидав, 2019. – 352 с.
2. Морякіна І. А. Мовна особистість у художній прозі Дж. Голсуорсі: лінгвокогнітивний та прагматичний аспекти (на матеріалі романів форсайтівського циклу) [текст]: дис... канд. філол. наук: 10.02.04 / І. А. Морякіна - К.: Київський національний лінгвістичний ун-т, 2005. – 233 с.
Список використаних джерел
1. Андрусяк І. Вірші [текст] / І. Андрусяк // Літургія кохання : антологія української любовної лірики кінця ХІХ – початку ХХІ століття / упоряд., передм. І. Лучука. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2008. – С. 631 - 635.
2. Андрусяк І. Вірші [текст] / І. Андрусяк // Кальміус. - 1999. – 1 (5). - С. 13 – 17.
3. Андрусяк І. Вірші [текст] / І. Андрусяк // Девʾятдесятники. Антологія нової української поезії. – Тернопіль: Лілея, 1998. – С. 10 – 15.
4. Кіяновська М. Вірші [текст] / М. Кіяновська // Кальміус. - 1999. – 1 (5). - С. 18 – 21.
5. Крук Г. Вірші [текст] / Г. Крук // Літургія кохання : антологія української любовної лірики кінця ХІХ – початку ХХІ століття / упоряд., передм. І. Лучука. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2008. – С. 652 – 655.






 

Биографии знаменитых Политология UKАнглийский язык
Биология ПРАВО: межд. BYКультура Украины
Военное дело ПРАВО: теория BYПраво Украины
Вопросы науки Психология BYЭкономика Украины
История Всемирная Религия BYИстория Украины
Компьютерные технологии Спорт BYЛитература Украины
Культура и искусство Технологии и машины RUПраво России
Лингвистика (языки мира) Философия RUКультура России
Любовь и секс Экология Земли RUИстория России
Медицина и здоровье Экономические науки RUЭкономика России
Образование, обучение Разное RUРусская поэзия

 


Вы автор? Нажмите "Добавить работу" и о Ваших разработках узнает вся научная Украина

УЦБ, 2002-2020. Проект работает с 2002 года. Все права защищены (с).
На главную | Разместить рекламу на сайте elib.org.ua (контакты, прайс)